Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Я. Здогадуюся, що ти хочеш сказати далі: сама твоя поява в цьому світі і в його часі є випадковістю, а не закономірністю, і весь розвиток твого духовного існування, на відміну від біологічного існування, так само є довільним і спорадичним.
Ти. Атож. І тому це викликає в мене глибоке незадоволення й непереборну потребу того, що я умовно називаю «ритуалом» або ж відкритою системою, яка зосередила б розпорошені наразі й непродуктивні вияви мого інтелекту в одному кшталті, в одній інтенції, байдуже — потужній, чи й зовсім позбавленій інтенсивності, — але спроможній діяти, оновлюватися і збагачуватися в кожній екзистенційній ситуації. Я хочу бути для себе Вільгельмом фон Гумбольдтом — і його ж таки університетом. Але існує й небезпідставний сумнів, що подібний «ритуал», обрана або, радше, витворена (чи п р и г а д а н а) структура свідомості виявляться штучними й нежиттєздатними моделями, які, реґулюючи і впорядковуючи — будуючи, — стануть водночас межами, перешкодами і втратами в пізнанні…
Я. ?
Ти. …у просуванні по несистематизованому світі. Барвистій хаотичності буття забракне глибини і відтінків, пахощів і звуків, без яких це вже/ще/знову не дійсність, а чергова ілюзія абстрагованої схематизації. Як бачиш, тема б а ч е н н я мені також не чужа. Живий, ясний, творчий стан духу (якщо духові властиві стани) можливий і без усвідомленого…
Я. А не-усвідомленого?
Ти. …світогляду, пане Швейцер, а часто, може, і з помилковими уявленнями, приблизними іменами замість понять, пане Геґель, з амбівалентними символами, витвореними чинністю подовжуваних міфів, текстурою палімпсестів традиції, передсудів, вірувань… Можеш назвати наш діалог «Засадами евристики». Йдеться про буття як стан або настрій духу (якщо духові властиві і т.д.), де писання й читання книжок, музичні вправи або приготування їжі, смакування чаєм, прогулянки в лісі, купання в ріці та рубання дров на зиму — рівноправні духовні акти, що входять до констеляцій на засаді комплементарності, а не Сфінксового «або — або».
Я. Розумію. Ці слова — «дух», «світогляд», «покликання» тощо — як монети зі стертими написами; ми більш або менш добре розуміємо, щó вони означали, але потребуємо не розуміння означень, не колекції топосів та архетипів, а переживання означуваного.
Ти. Ніцше, і Швейцер, і вся «філософія життя» були по-своєму хитрими, кожен на свій штиб вдаючися до Veneratio vitae; адже те, що життя саме по собі могутніше за розум, дозволяє визнати його «наймогутнішим володарем». Бо ж із «духом», «викшталтуваністю» чи без них, зі «світоглядом» чи без, із розумом чи ще/вже без нього — як той-таки старий Ніцше або Гельдерлін, — людина живе далі, в муках, терпінні й нетерплячості, як завгодно, — і помирає тільки через життя. І я теж — досі! — можу жити без усвідомленого «світогляду», позаяк я й досі живий. Але й живучи як запитання, хіба не жив я власним, лише питанню належним життям, за яке не розплачуються й не виправдовуються, тому що нема за що? На прокляте питання, яке ось уже стільки часу мучить мене: «Куди мені подітися?» існує одна відповідь: «Нíкуди». Нíкуди подітися, бо це не тимчасовий збіг обставин, а неперехідний стан течії, бо зі мною сталося не те або це, не акцидентальний сплеск — зі мною сталося життя. В такому разі, сказав я собі, треба встати й вийти в нíкуди. Годі безтямних поглядів у порожнє небо, марного очікування відповіді, звістки, або питання. Треба відповісти самому — і це буде в і д п о в і д а л ь н і с т ю.
Отож, я розумію, що віра в Бога — це теж вияв бунту, спровокований очевидністю. Я розумію і те, що існує багато варіантів компромісу з цією очевидністю, того, що глумно називають «власним вибором». Усі ці «вибори» назагал засновані на феноменальній людській здібності бачити ілюзійне, не помічаючи існуючого (такий собі талант до очевидності), або ж на необхідності забути щось, чогось нібито не знати, дещо витиснути з горизонту своєї уваги в темряву марґінального Утгарду. Але я не розумію одного: того, що людина не знає, щó їй чинити у власному пере-буванні, того, що вона не вміє жити і відходить звідси таким дилетантом, як і приходить, Еклезіасте. Десь закралася помилка: якщо вже життя, то без такої свідомості; якщо вже і життя, і свідомість, і самоусвідомлення, і рефлексія та спекуляція — то й відповідні їм можливості реалізації.