Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Я. Через дві тисячі літ потому, як Він прийшов і зніс ритуал або, якщо хочеш, циклічний міф, ти берешся його відновити.
Ти. Хотів би я знати, навіщо Він взагалі приходив.
Я. Повторюю: щоб зруйнувати храм ритуалу, розімкнути міф.
Ти. А через три дні — відбудувати той-таки храм і розімкнувши міфа — зайти всередину і замкнутися знову. Стукайте — і вам відчинять.
Я. Невже «життя сповна» і «спосіб» або чин не суперечать одне одному? Щó означає «спосіб життя» або, як ти кажеш, «ритуал», у твоєму розумінні? І що означає «життя сповна»?
Ти. Допитливому відповідаю. «Спосіб життя» означає свідоме самообмеження існування задля більшої інтенсивності й продуктивності, принцип культури, принцип сублімації; для Швейцера це усвідомлений світогляд як вище почуття орієнтації, для Конфуція — ритуал, виконання певним, належним чином, для Фуко це мистецтва бути. У традиційному, скажімо, юдейському розумінні, спосіб життя — це життя під законом Мойсея.
Життя сповна означає свободу. Це свобода від закону, добра вість, проголошена в Новому Завіті, сковородинівський «сродний труд», емерсонівська «довіра до себе», «життя без засад» у Торо і так далі. Це відпускання на волю всього світу і всіх його «гріхів», тобто переступів закону, від-мова відповідати на поклики соціального дискурсу, благословенна апатейя; хай усе буде таким, яким воно є, тому що втручання людини до існуючого, її намагання щось перемінити, запланувати і виконати тощо є безрезультатними і заздалегідь приреченими на поразку. Простіше кажучи, відмінність між «способом життя» і «життям сповна» — це відмінність між охайним, педантичним конфуційцем і патлатим, неголеним даосом, що знехтував «лі»-благопристойністю задля дао.
Я. Якщо я правильно тебе зрозумів, життя сповна виступає не стільки як ренесансна повнота самореалізації, скільки як свобода від влади, чиєю б та влада не була — «нації», «держави», і н ш о г о, у якому вигляді він би не пере-бував. Життя сповна — це непідвладність.
Ти. Так-так. Мушу признатися, що часом мені теж буває смішно з самого себе, бо коли спáли пута, ярма, вуздечки, одним словом — чари того, що є культурою, коли я — та й чи я один — втратив, а точніше, витратив кредит, дарований культурі нашим вихованням, — саме тоді до мене прийшло розуміння і знання, в якому я ще й досі не зміг розчаруватися: бо прагнучи дійсного буття сповна, я збагнув, що воно є недостатнім без ілюзій культури. Бо ж таки не можна зривати колосків у суботу і з-цілення або воскресіння також можуть почекати один день, тим більше, якщо і вони, і день цей — у твоїй владі. Але безпосередність неможливо відтворити, — дійсна культура і дійсне буття творяться спонтанно й невимушено, уперше й востаннє, вони виходять з надміру цнотливої самості. Спроба відтворення змертвлює й опошлює, профанує сакральне, хоча прагне протилежного. Навіщо тут воскрешати Лазара? Деякі з подібних сумнівів переважують значення одкровень, тобто самі стають одкровеннями. Єство абсурду криється у властивостях моєї свідомості, а не в зовнішньому світі та його «влаштуванні».
Я. Це самокритично і дещо відмінно від попереднього.
Ти. Це просто уточнення в ході розмови. Для того, щоб врятуватися від абсурду, треба перемінити спосіб мислення і мовлення, тобто покаятися, тобто створити спосіб життя. Кожному покликові треба слухача, якому б зайве було пояснювати елементарні речі…
Я. …якщо вони існують…
Ти. …або хвалитися перед ними ерудицією чи не до кінця розчутими й осмисленими одкровеннями. Слухача-співбесідника, причетного, з яким можна говорити день і ніч, і все життя, а не ряд одноманітних відлунь, від яких можна збожеволіти. Тільки знайшовши справжнього, свого слухача, знатимеш, про що і як говорити з ним, не замислюючись над цим. Ось що я маю на увазі, говорячи про спонтанність культури і дійсного буття.
Я. А як же бути з нікомуненалежністю і мовчанням? Спокій і рівновага, радість і відчуття прирощення буття настають, точніше, поновлюються тоді, коли в мені замовкає мова, мова, яка складається зі слів, що є свого роду умовними позначеннями, картою, на якій нема нічого, крім ліній, крапок, кольорових плям — і знову слів. Ми живемо в карті — а не в реальному світі. Ми живемо мертво, бо ми пере-буваємо в мові, пере-буваємо в карті, і с е б е трактуючи як знак, який треба відчитати, інтерпретувати, передати. Отож, ми живемо поза собою, оскільки ж «я» тотожне «життю», то можна сміливо стверджувати, що ми не живемо взагалі.