ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ

Коли все бу­дує пре­муд­ра при­ро­да, чи не єди­на во­на і ви­гоює і нав­чає? Уся­ка спра­ва має успіх, ко­ли при­ро­да сприяє. Не за­ва­жай ли­ше при­роді і, ко­ли мо­жеш, зни­щуй пе­ре­по­ни, очи­ща­ючи їй шлях; воісти­ну все во­на чис­то і вда­ло зро­бить. Клу­бок сам со­бою по­ко­титься з го­ри, за­бе­ри ли­ше камінь, що ле­жить на пе­ре­поні. Не вчи йо­го ко­ти­ти­ся, а ли­ше до­по­ма­гай. Не вчи яб­лу­ню ро­ди­ти яб­лу­ка: вже са­ма при­ро­да її нав­чи­ла. За­го­ро­ди її ли­ше від сви­ней, зріж бу­дя­ки, по­чисть гусінь, стеж, аби на корінь не пот­рап­ля­ла се­ча і т. ін.

Вчитель і лікар не є вчи­тель та лікар, во­ни ли­ше служ­ни­ки при­ро­ди, єди­ної справ­дешньої і ліку­вальниці, і нав­чи­тельки. Бу­де так: хто за­хо­че чо­мусь нав­чи­ти­ся, по­ви­нен до то­го зро­ди­ти­ся. Не від лю­ди­ни, а від при­ро­ди - суть усього. А хто зва­житься без при­ро­ди нав­ча­ти чи нав­ча­ти­ся, хай за­тя­мить при­каз­ку: «Вов­ка в плуг, а він у луг». До­ки кільце ви­сить у сви­нячій ніздрі, до­ти во­на не риє. Вий­ми - спо­га­нить зем­лю.

Се не ви­хо­ван­ня і не нав­чан­ня, а уга­му­ван­ня за до­по­мо­гою лю­ди­ни, що пра­вує всіх без­за­кон­ників. Ви­хо­ван­ня ж іде від при­ро­ди, що вли­ває в сер­це сім'я доб­рої волі. Вирісши без пе­ре­пон, са­мостійно й охо­че ми ро­би­мо все те, що свя­те і ба­жа­не… Яка ко­ристь з ян­гольської мо­ви, ко­ли в ній не­ма доб­рої дум­ки? Чи є пло­дом тон­ка на­ука, ко­ли не­доб­ре сер­це? Хіба не зна­ряд­дя злості, меч ска­женст­ву, прит­чею ка­жу­чи - «кри­ла та ро­ги сви­нячі».

Гляньмо, пані моя, на весь рід людський! Тут на­уки, як на тор­жиськах купівля, кип­лять і бен­те­жаться. Од­на­че во­ни хижіші за птиць, нест­римніші за ху­до­бу, злос­тивіші за звірів, лу­кавіші за гадів, нес­покійніші за риб, невірніші за мо­ря, не­без­печніші за аф­ри­канські пус­телі… Чо­му так? А то­му, що зли­ми на­род­жу­ються. При­ро­да бла­га - всьому по­ча­ток, а без неї ніко­ли не бу­ва­ло бла­гоcті. Дя­кую ж не­ви­мов­но при­роді в об­разі її святім - в батькові моїм, що від нього я на­ро­див­ся. Дру­га іко­на бо­жа для нас - матір на­ша. От­же, го­ловні об­да­ру­ван­ня - від батьків моїх, все інше: чин, ба­гатст­во, на­уки і всі вітро­носні їх блон­ди і пуклі з ку­че­ря­ми вкла­даю у хвіст, без яко­го го­ло­ва і жи­ве, і ша­нується, і ве­се­литься, але не хвіст без го­ло­ви.