ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ

…Кілька іно­земців манд­ру­ва­ли по Індії. Вста­ли якось зра­н­ку і пи­та­ють у гос­по­да­ря до­ро­ги.

- Два шля­хи,- ка­же їм щи­ро­сер­дий дідок,- ось вам два шля­хи, що слу­гу­ють ва­шо­му наміру: один навп­рос­тець, а дру­гий манівця­ми. Рад­жу йти манівця­ми. Не поспішай­те - і прой­де­те далі, будьте обе­режні, не за­бу­вай­те, що ви в Індії.

- Батечку, ми не бо­ягу­зи,- ви­гук­нув один шту­кар,- ми євро­пей­ці, їзди­мо по всіх мо­рях, а зем­ля нам, озб­роєним, не страш­на.

Ішли во­ни кілька го­дин і знай­шли шкіря­ний міх з хлібом і та­кий са­мий з ви­ном, наїли­ся і на­пи­ли­ся дос­та. Відпо­чи­ва­ючи біля ка­ме­ня, про­мо­вив один:

- Чи не по­да­рує нам бог іншої знахідки? Здається, щось ба­чу на путівці по­пе­ре­ду, гляньте, он по той бік прірви щось чорніє…

Один ка­же: «Шкіря­ний лан­ту­шисько»; дру­гий га­дав, що об­горілий пни­ще; іншо­му ма­рив­ся камінь, іншо­му - місто, а ще од­но­му - се­ло. Ос­танній мав рацію: во­ни там посіли, на­т­ра­пив­ши на індійсько­го дра­ко­на,- всі за­ги­ну­ли.

Врятувався один, що був дурніший та обе­режніший. Сей за де­яки­ми оз­на­ка­ми і жах­ким пе­ред­чут­тям ли­шив­ся, на­чеб­то за нуж­дою, по сей бік гли­бо­чез­ної яру­ги і, по­чув­ши страш­не вит­тя вми­ра­ючих, швид­ко звер­нув набік, ствер­ди­в­ши сим ста­ро­дав­ню при­каз­ку: «Ма­тері бо­яз­ко­го си­на пла­ка­ти нічо­го».

Не пе­ре­чу: ся бай­ка не­муд­ра, але во­на точ­на по­до­биз­на жит­тя людсько­го.

На землі на­род­же­ний най­швид­ше пот­рап­ляє в не­щас­тя че­рез своє поспішли­ве на­хабст­во, і ска­жу на до­да­ток, що той, який не ра­диться, тер­пить най­більшу біду; міцні-бо для лю­ди­ни її сло­ва, і пот­рап­ляє во­на в по­лон гла­голів вуст своїх. Пог­ляньте на людську юр­бу і по­ба­чи­те, що не ли­ше літні, але й най­мо­лодші уле­щу­ють се­бе, що во­ни озб­роєні ро­гом од­но­ро­га, який ря­тує їх від не­щасть, і вва­жа­ють, що, як очам їхнім не потрібні оку­ля­ри, так і світло й по­ра­да не потрібні їхньому сер­цю.