Скляне прокляття

— Так-так, розумію…

Шарлотта розгублено переводила погляд із дядька на етнографа. Бесіда набувала якогось зовсім не очікуваного напрямку. І її дядько, схоже, так вважав.

— Рихарде, — нарешті, вимовив він. — Та це ж я, твій друг Карл Фрідріх.

У погляді Беллхайма промайнуло здивування. Він облишив свою валізу, відклав у бік матеріали лекції і підійшов до Гумбольдта.

— Будь ласка, повторіть ваше ім’я…

— Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Та, можливо, прізвище Донхаузер видається тобі більш знайомим?

— Карл Фрідріх Донхаузер? — Беллхайм уважно вдивлявся в обличчя вченого. — Нагадайте, де ми з вами познайомилися?

— Як же ти міг забути? — Гумбольдт був просто враженим. — Адже ми разом із тобою провчилися майже чотири роки. Невже ти не пам’ятаєш змістовних семінарів у Алоїза Круммнагеля? А як ми одного разу з тобою удвох залізли нишком до виставкової зали університетського зоологічного музею і поцупили звідти звірині опудала? Пригадуєш, яка то була потіха?

Беллхайм так само здивовано дивився на Гумбольдта. Помовчавши, він сказав:

— Гадаю, ви мене з кимось плутаєте. Перепрошую, але, на жаль, нічим не зможу бути корисним.

— Рихарде!..

— Я був би вам дуже вдячний, якби ви більше не відволікали мене від вельми важливих справ. Я маю обмаль часу, — вів далі Беллхайм із помітним роздратуванням. — Мені дуже шкода, проте в мене ще сила-силенна роботи. Сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на одну з моїх наступних доповідей. Можете не сумніватися в моїй цілковитій відданості. Мене дуже потішив ваш візит, а зараз — на все добре. Гертрудо, чи не могла б ти провести наших гостей?

Гумбольдт розгублено дивився на друга. Схоже, у нього в душі відбувалася якась боротьба, та він продовжував мовчати. Нарешті вчений отямився.

— Що ж… Дуже дякую вам, герр Беллхайм, — Гумбольдт вийшов із кімнати, й Шарлотта пішла слідом за ним.

У коридорі їх наздогнала дружина етнографа. Щойно двері кімнати захлопнулися, Гумбольдт круто обернувся до жінки.

— Що тут відбувається? Я вимагаю пояснень!

Гертруда Беллхайм винувато усміхнулася.

— Мені дуже шкода, повірте! Я сподівалася, що хоча б вас він упізнає. Якщо хочете, я все вам поясню. Проте, краще не тут. Ходімо до салону — там ми зможемо чогось випити й побалакати без свідків.

У салоні було майже порожньо — лише декілька людей із тих, що були запрошені, залишилися, щоб випити келих вина або філіжанку кави. Чувся приглушений сміх і розмови, десь за стіною дзеленчав посуд, а в повітрі злегка пахло дорогим тютюном.

Гертруда Беллхайм указала на крісла, оббиті червоним оксамитом, і подала знак офіціанту.

— Чи не бажаєте чогось замовити?

Шарлотта вибрала собі чай з лимоном, Гумбольдт — каву, а жінка попросила принести їй червоного вина і склянку холодної води. Коли офіціант зник у кухні, вона почала говорити:

— Я запідозрила, що з Рихардом щось негаразд, тижнів за два після його повернення з цієї експедиції. Він ніколи не скаржився на забудькуватість, проте зараз нічого не пам’ятає і спить до десятої або й до одинадцятої години ранку. Спочатку я не надавала цьому значення, гадала, що він просто втомився після виснажливої подорожі, проте за деякий час почала непокоїтися. Адже він і раніше весь час подорожував, проте дуже швидко відновлював душевні та фізичні сили й знову повертався до активної роботи. Проте цього разу все було інакше, зовсім інакше. Він забув навіть елементарні побутові речі: наприклад, як зав’язувати шнурки на черевиках, як тримати ніж і виделку, як розкурювати люльку. Та це б іще нічого. Але ж він забув і про ті почуття, які раніше так багато важили для нас, не пам’ятав, як ми познайомилися, нашу першу зустріч, перший поцілунок. — На очах жінки заблищали сльози. Вона відкрила свою сумочку, вийняла звідти мереживну хусточку і втерла нею кутики очей.

— Я розумію, як тяжко вам усе це сприйняти, — співчутливо промовив Гумбольдт. — А ви зверталися до лікаря?

— Ну, звісно, — зітхнула жінка. — Ми навіть їздили до клініки «Шаріте». Я відвезла туди Рихарда під приводом того, що він потребує профілактичного медогляду, і найкращі фахівці повністю перевірили його організм. Треба зазначити, що він поставився до цього спокійно і зовсім не опирався.

— І яким був результат?

— Нульовим. Лікарі запевнили мене, що чоловік здоровий, як двадцятирічний юнак. Звісно, пам’ять трохи послабшала, та це не так уже й дивно для людей за сорок. Проте я краще за всіх медиків знаю, якою була його пам’ять іще рік тому! — вона похитала головою. — Ця забудькуватість мене страшенно непокоїть. Адже він забуває не якісь побутові дрібниці, які не мають великого значення, ні. Він забуває все те, що складає основу і сенс нашого життя. Раз! — вона клацнула пальцями в повітрі, — і ніби ніколи нічого не було. Натомість, багато чого іншого Рихард пам’ятає досить виразно. Так, він знає, скільки східців веде до наших дверей, скільки книжок у нашій бібліотеці. Навіть може цілими сторінками цитувати будь-яку з них без найменшої помилки. А от про мій день народження так і не згадав! Що б ви на це сказали, пане Гумбольдт?

— Можливо, це якась рідкісна форма послаблення пам’яті, — промовив учений, кахикнувши. — Патологічна забудькуватість.

— Я теж одразу про це подумала. Проте лікарі категоррично не погоджуються з цим. Вони запевняють, що в таких випадках найперше вражається оперативна пам’ять, а вона у Рихарда цілком нормальна. — Жінка простягнула руку до келиха і квапливо ковтнула. — Тепер ви розумієте, чому я звернулася саме до вас?