Бібліотека душ

— Зроби просте обличчя, — сказав я. — Наче це твоє місто.

Емму це чомусь насмішило, і вона здавлено розсміялася. Але це, певно, й було смішно, бо жодне місто не було нашим. А особливо — це.

Поїзд зупинився, двері роз’їхалися. Едисон саме глибоко втягнув носом повітря, коли в наш вагон зайшла тітка-ботанічка в окулярах і бушлаті. Побачила нас, і в неї відвисла щелепа. Потім мудро вирішила розвернутися й вийти. Ото вже ні. Дякую. Але я її розумів. Ми були бруднющі й потворні, в чудернацькому старому одязі, заляпані кров’ю. Напевно, в нас був такий вигляд, наче ми щойно вбили того бідолаху, який лежав коло нас.

— Зроби просте обличчя, — пирхнула Емма.

Едисон відвернувся від вікна.

— Ми на правильній дорозі, — проголосив він. — Не підлягає сумніву, що пані Королик та решта проїжджали цим шляхом.

— А тут вони не зійшли? — спитав я.

— Не думаю. Але якщо я не відчую їхнього запаху на наступній станції, ми напевно знатимемо, що проїхали.

Двері з глухим звуком зачинилися, і під акомпанемент електричного виття ми знову рушили. І щойно я збирався запропонувати, щоб ми десь пошукали зміну одягу, як Емма коло мене рвучко підскочила, неначе щось пригадала.

— Едисоне? — спитала вона. — А що з Фіоною і Клер?

Від спомину їхніх імен мене знову пронизала нудотна хвиля тривоги. Востаннє ми бачили їх у звіринці пані Королик, і старша дівчинка залишилася разом з Клер, бо та була надто хвора, щоб іти далі. Коул сказав нам, що він здійснив набіг на звіринець і захопив дівчаток у полон. Але також він нам втирав, що Едисон мертвий, тож, певна річ, що його інформації не можна вірити.