Бібліотека душ

— Ідемо, — просичав я.

— Це водії «швидкої», а цьому чоловіку потрібна поміч, — занадто голосно промовив він, і тієї ж миті промені ліхтариків затанцювали по підлозі й кинулися до нас.

— Ані руш! — прогримів один з чоловіків, розщібаючи кобуру й витягаючи з неї пістолет, поки інший намацував рацію.

А потім одна за одною зненацька швидко сталися дві події. По-перше, коли я вже збирався кинути складаного на колію й пірнути слідом за ним у темряву разом з Еммою, зсередини тунелю донісся грім гучноголосого гудка, і пітьму прорізав сліпучий промінь світла ліхтаря. Нерухоме повітря сколихнув, звичайно ж, поїзд. Чомусь їх знову пустили, незважаючи на вибух. А по-друге (і про це мені повідомив різкий біль у животі), порожняк вийшов із заціпеніння і вже підстрибом біг у нашому напрямку. Буквально через мить після того, як я це відчув, я його побачив — він розтинав клуби пари. Чорні губи розійшлися, і довгі язики молотили повітря.

Ми потрапили в пастку. Побіжимо до сходів — нас підстрелять і віддубасять. Стрибнемо на колію — нас переїде потяг. А вскочити у вагон і так порятуватися ми не могли, бо до зупинки лишалося ще мінімум десять секунд, і дванадцять — до того, як відчиняться двері, і ще десять — до того, як вони знов зачиняться, а на той час ми будемо три рази мертві. А тому я зробив те, що часто роблю, коли закінчуються ідеї. Подивився на Емму. У відчаї, написаному на її обличчі, читалося, що вона розуміє всю безнадію нашої ситуації, а у твердо стиснутій щелепі — що збирається діяти так чи інакше. Я тільки згадав, коли вона, хитаючись, пішла вперед, виставивши долоні, що вона не бачить порожняка, і хотів її попередити, потягнутися до неї, зупинити, але не міг вичавити з себе ні слова і схопити її теж не міг, бо впустив би на землю складаного. I тоді поряд з нею опинився Едисон, він гавкав на витвора, поки Емма даремно силкувалася запалити вогонь — іскра, іскра, але марно, наче в запальничці закінчився газ.

Витвір розреготався. Він звів курок і націлився на неї. Порожняк на всіх парах мчав на мене, підвиваючи в тон вереску гальм поїзда в мене за спиною. Отоді я й зрозумів, що це кінець і нічого вже я не вдію, щоб його зупинити. І одразу ж щось усередині живота розслабилося, а водночас стишився й той біль, який я відчував щоразу, коли десь поряд був порожняк. Той біль свистів на високих нотах, а коли стих, я зрозумів, що під ним криється інший звук, ледь чутне бубоніння на межі свідомості.

Слово.

Я пірнув до нього. Вхопився обома руками. Рвонув угору й прокричав його, вклавши всю силу гравця вищої ліги. «Його», — промовив я не своєю мовою. Лише один звук, але у ньому містилися цілі томи значення, і тієї ж миті, як воно проторохкотіло моїм горлом, результат не забарився. Порожняк, гальмуючи на бігу, миттєво став, мов укопаний. А тоді рвучко розвернувся. Його язик шугнув понад платформою і тричі обкрутився навколо ноги витвора. Втрачаючи рівновагу, той вистрелив, куля зрикошетила від стелі, а вже наступної миті витвора підняло догори дриґом у повітря й потягло геть, а він вищав і відбивався що було сили.