У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Православне проти національного

До XIX ст. національність визначалася не за етнічною ознакою, а за віросповіданням. І це стало мінусом для України, але плюсом для Росії. Саме православний універсалізм став одним із джерел імперської ідеології Росії від часів Петра І.

XVII—XVIII ст. — період масового відтоку української книжної еліти до Москви і Петербурга. Українські ченці їхали до Московії піднімати освіту. С. Полоцький, Ф. Прокопович, С. Яворський та Д. Туптало (Ростовський), перенісши українську книжність на північний схід, заклали фундамент російської книжності. Процес напівпримусового переселення освічених кадрів до Москви призводив до неможливості вироблення осібної від російської української культури. Коли порівняємо твори першої половини XVII ст., які писалися на народній мовній основі (тут промовисто виглядає, скажімо, «Лексикон словенороский и имен толкование» 1627 р. П. Беринди), з книгами друкарні Києво-Печерської лаври після 1720 р., видно, які відбулися зміни в бік російськомовної уніфікації. Книжки XVIII ст. у мовному сенсі є вже цілком російським продуктом.

Православний дискурс виробляв тотожний погляд на росіян і українців. Невипадково московський патріарх Никон для проведення церковної реформи запрошував професорів Могилянського колегіуму. Тому ж «Синопсис» Інокентія Гізеля став спільним підручником з історії для Росії та України. Серед українського православного духівництва існувала антимосковська спрямованість, виразником якої були митрополити С. Косов та Й. Нелюбович-Тукальський. За Б. Хмельницького, на думку О. Оглобліна, існував дуумвірат державної влади в Україні між церквою і козацтвом, який завершився з приєднанням Київської митрополії 1686 р. до Московського патріархату. Більшість ієрархів до самої сумнозвісної секуляризації 1786 р., коли було покінчено з незалежним статусом Київської митрополії, не ідентифікувало себе з Московською церквою. Але київська православна література своїм історіософським підходом зміцнювала імперські підвалини московсько-петербурзької влади.

Ідеологеми українського суспільства козацької доби оберталися в колі ідей, породжених інститутом монаршої влади. Можливо, саме тому Б. Хмельницький, на думку В. Липинського, і намагався запровадити інститут української монархізму у вигляді спадкового гетьманату, але не встиг цього зробити. Гетьмани державницького думання розуміли значення освячення їхніх дій церквою, тому і діяв Петро Дорошенко спільно з митрополитом Й. Нелюбовичем-Тукальським у тодішній українській столиці Чигирині. Розбиттям цієї спільності між гетьманом та духовною владою передусім і переймався царський уряд, а занепад козаччини на Правобережжі сприяв цій стратегії. І. Самойлович уже погоджується на приєднання Київської церкви до Московського патріархату — не випадково саме за його гетьманування було складено «вірнопідданський» «Синопсис».

За І. Мазепи відроджується паритет у взаєминах козацької старшини і духовної влади в Україні. Саме цим пояснюється безпрецедентна щедрість І. Мазепи до українських церков та його грандіозна перебудова Києво-Печерської лаври. Він садовить у Києво-Печерській лаврі свого архімандрита Мелетія Вуяхевича, налагоджує спільну дію з митрополитом Варлаамом Ясинським. Лавра і митрополит, попри зовнішнє визнання зверхності Московського патріарху, насправді продовжували автономістську церковну політику. Вищі ієрархи за Мазепи не їздили до Москви на висвячення московським патріархом.

Пересаджуючи українську православну традицію на московський ґрунт, царат поборював таким чином опозицію традиційної російської церкви до європеїзації. Недарма церковну реформу, яку руками Ф. Прокоповича проводив Петро І, порівнюють із протестантизацією православних. Разом із тим автокефальну фронду українського єпископату на місцях царський двір викорінював дуже жорстоко (згадаймо арешт і етапування архієпископа київського Варлаама Ванатовича або ув’язнення єпископа Арсенія Мацієвича).

Могилянська академія була тим освітнім форумом, де відбувалося злиття церковної і світської української традицій. В академії навчалися майбутні гетьмани, а викладали майбутні митрополити київські. Із занепадом автономістичних спроб козацької старшини і духівництва починає занепадати й сама академія. Православний універсалізм породив фантом спільної інтелігенції для Росії й України та спільної письмової культури XVIII—XIX ст. Православний дискурс — антипод дискурсу національному: поки діє перший, гальмується другий. Католицько-протестантська Європа була готова до переходу на національні рейки сприйняття світу ще у XVI—XVIII ст. Православний схід, навпаки, занурювався в російську ортодоксальну конфесію, що відкидала будь-яку думку про існування українського православ’я.

Чи була якась інша перспектива для України в сенсі складання умов для маніфестації автономістсько-самостійницької ідеології? Так, була. За умов визрівання помісної Української православної церкви, напевно, перемогло б проголошення осібної канонічної території Київської патріархії, а отже, й ідеології незалежності. Така можливість була втрачена через несподівану смерть митрополита Петра Могили — речника помісності Київської церкви. Позитивно до такої ідеї ставився й уніатський митрополит Йосип Вельямин-Рутський. Двадцять років по Хмельницькому увесь український єпископат обстоював збереження окремішності, і лише програш правобережної козаччини не дозволив цій ідеї втілитися в життя.

Навіть Андрусівське перемир’я не припинило опору вищого духівництва української церкви поглинанню Московською церквою України. Лише Вічний мир із Польщею Росії вирішив на тривалий час програш Української православної церкви Москві.