У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
Таке, здавалося б, нехитре відкриття породило справжній бум у справі збирання фольклорної творчості. Представники вищого суспільного стану пішли «в народ», записуючи пісні як вищий прояв правди минулого, як своєрідну «біблію» українського народного життя. Якщо раніше, попри спільне проживання в селі, між селянином і маєтковим станом стояла непереборна стіна, то тепер правилом доброго тону для інтелігента стала цікавість до народного життя. Гуральницький інтерес дідича свідчив про перебування у старій системі координат, натомість землевласник із живим громадським інтересом мав цікавитися фольклором, етнографією, старими рукописними текстами.
1819 р. вийшла перша збірка «малоросійських» пісень, яку зібрав грузин, князь Микола Церетелі (тоді писалося Цертелєв). А 1827 р. з’явилися «Малоросійські пісні...» нащадка київського магістратського нобілітету Михайла Максимовича, від яких М. Грушевський відлічував початок наукового українознавства. 1844 р. син поміщика Микола Костомаров видає магістерську дисертацію «Об историческом значении русской [української] народной поэзии»). Ці публікації нарівні з «Кобзарем» Шевченка слід вважати початком модерного часу української думки. Власне, так з’явився новий національний дискурс у суспільній думці.
Цікаво, що російська етнографія не виявила такої активності, як українська. Це й зрозуміло, адже для державного буття Росії етнографія не відігравала серйозної ролі. Лише слов’янофіли спонукали до фольклорно-етнографічних досліджень. У Росії, як і в XIX стю., все визначала вертикаль на чолі з царем. Для українців же фольклор став ключем до створення месіанської суті українського народу, джерелом натхнення до політичного відокремлення в майбутньому. В Україні ж, навпаки, усі найпомітніші інтелектуали та визначні громадсько-політичні діячі першої й початку другої половини XIX ст. були фольклористами: М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов.
У містах Наддніпрянщини навіть костюмоване хлопоманство було викликом неукраїнському громадському життю. Від початку це був виклик системі міжнаціональних взаємин у державі, який міг відразу спровокувати поліційні переслідування. Кожен випадок появи в публічних місцях в українському народному вбранні фіксувався жандармами, а майже всі фігуранти перевдягання проходили через жандармське дізнання й закінчували різними варіантами покарання, часто навіть кількарічною висилкою за межі України. Той факт, що шляхтичі, наприклад В. Антонович і Т. Рильський, під час мандрів українськими губерніями носили селянське вбрання, було підставою для їхнього арешту, тому вони за допомогою самих селян намагалися максимально уникати зустрічей із місцевою поліцією.
У підсумку слід зазначити, що записування фольклору староукраїнським панством давало Україні перспективи життя у майбутніх часах.
В. Антонович і М. Драгоманов 1874 р. видали «Історичні пісні малоросійського народу», що стало апогеєм наукової праці Південно-Західного географічного товариства у Києві та «Старої Громади» напередодні Емського указу Олександра II. Систематизувавши український фольклор, що оспівував історичні події минувшини, два лідери українського руху створили книжку, у якій народ сам описував і оцінював власне минуле. Книжка була гідно поцінована — Петербурзька академія наук нагородила авторів Уваровською премією, а царський уряд наклав заборону на друковане українське слово.
П. Чубинський своїми шістьма томами «Трудів Південно-Західного географічного товариства» виконав іншу засадничу функцію для становлення української держави. Він фактично визначав українсько-білоруське і українсько-російське етнічне порубіжжя, що було необхідно для проведення у майбутньому реальних державних кордонів між Україною та Росією, а також Україною і Білоруссю. Пізніше це завдання продовжувала етнографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка. В. Гнатюк, І. Франко і С. Томашівський під керівництвом М. Грушевського вивчали українсько-польсько-угорсько-румунське порубіжжя, малювали карти розселення західних українців, щоб закінчити справу, розпочату першим поколінням старогромадівців.
Фольклор і етнографія були ключовими науками першого романтичного (культурницького) етапу українського визвольного руху 1830-х — початку 1860-х рр. Його громадсько-політичною складовою було Кирило-Мефодіївське братство, а суспільною програмою став «Закон Божий» М. Костомарова, який проголосив усеслов’янську федерацію з особливою роллю України.
Особлива роль української нації викристалізувалася за допомогою месіанського міфу, що протистояв аналогічним месіанським складовим польської і російської національних ідей. Саме національний месіанізм стає рушійною силою національної ідеї. І в цьому також полягало значення фольклору, адже Т. Шевченко передусім у ньому черпав сюжети для таких провіденційних віршів, як «Суботів» або «Розрита могила».
Причини денаціоналізації української суспільної верхівки у XVIII — XIX ст.
Староукраїнська козацька еліта зберігала свою опірність русифікаторським впливам, поки мала незалежний від петербурзької влади розподіл земельної власності в Гетьманщині. Втрата такої можливості лише прискорила процес масової дворянізації козацької шляхти. Вона вимагала від російського уряду легітимізації свого становища і маєтків. Щойно цей процес було завершено, як розпочалося масове розчинення колишньої старшини в російській дворянській верстві. З джерела автономізму і фронди старшина дуже швидко перетворилася на джерело стабільності та опори московської влади в Україні. За менш ніж 100 років відбулися дивні, здавалося б, метаморфози. Родичі В. Капніста, який ще 1791 р. шукав підтримки прусського короля в антиросійській акції на Слобожанщині й Лівобережній Україні, з падінням заборон на українство в часи першої російської революції 1905—1907 рр. були затятими монархістами, чорносотенцями й викривачами «підлих інтриг мазепинців».
Чи було це особливою рисою української ситуації? І так, і ні. Великі польські землевласники на східних кордонах Правобережжя не були активними діячами польського національно-демократичного руху. Вони так само шукали порозуміння з російськими правими партіями центристського спрямування (октябристами) на предмет протидії лівим українським та польським силам. Консерватизм землевласницького світосприйняття хотів використати В. Липинський у створенні правого національного консерватизму й мав у цьому певні успіхи. Як показувала практика, землевласники цементували той режим, який існував тоді в країні, але за лояльності до них нового режиму вони були готові підтримати й новий режим за умови гарантування збереження принаймні якихось прав на їхні маєтки.
Промовистий приклад можна навести з графом Юзефом Потоцьким, який у січні 1919 р. у листі до посла Української Держави В. Липинського називав себе українізованою формою Йосипом Потоцьким. Збільшовичені війська західного фронту почали руйнувати його маєток у подільському селі Антоніни. У дилемі між українцями і більшовиками польський граф обирає безпечніших для себе українців і звертається з проханням врятувати майно до автора «Шляхти на Україні» добірною українською мовою: «Яко довголітній мешканець України, котрому розвиток і культура дорогого мені краю дуже лежить мені на серці, гадаю, що пропажа цих збірок була б великою безповоротною стратою, не тільки для мене особисто, але як частинки національного добутку і для цілого краю, його історії і культури». Отже, біда українців полягала в тому, що через слабкість національного руху вони не змогли використати повною мірою великий культурно-фінансовий потенціал, який перебував у руках російських і польських дідичів на українській землі.
Перевагою поляків була наявність великої кількості польської інтелігенції в краю і на кресах, яка обслуговувала польських підприємців і земельне панство. Українська інтелігенції була нечисленна, і її швидко адсорбували російські столиці, зацікавлені у висококваліфікованих (у порівнянні з місцевими) кадрах різноманітних інтелігентських фахів. На відміну від чехів, українці не могли похвалитися містами і промисловими центрами, а феномена української буржуазії новопостала нація не мала. І в цьому була друга причина національного дезертирства верхів на користь панівних націй.