У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
З іншого боку, царські намісники в Україні, за переконанням історика О. Оглоблина, з часом, після тривалого перебування на її теренах, ставали автономістами. Обстоювання місцевих інтересів починає відчуватися в П. Рум’янцева-Задунайського, І. Гудовича та в інших представників царської адміністрації.
Отже, Україну до середини XIX ст. у певному сенсі можна вважати колонією. І в часи панування національного дискурсу в суспільно-політичній думці, з усвідомленням себе осібною нацією, українська еліта опиняється в колоніальному полоні панування російської і польської державних ідей.
Розуміння понять «нація», «українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк»
Найбільше непорозуміння виникає, коли ми автоматично записуємо українцем будь-яку особу, що мешкає на території України. З точки зору сьогодення, це може бути виправдано поняттям громадянства, але ми часом екстраполюємо політичне його розуміння на події XIX — початку XX ст., що є в корені неправильним.
Поняття «українець» — це продукт 90-х рр. XIX ст., часу вступу України в третій, політичний, етап свого національного розвитку. Це не означає, що нашої етнічної спільноти, народу до цього не було, а є питанням його самоназви за різних часів. У другому, академічному, етапі українського відродження вживали різні визначення для людей, які ставали провідниками нового народницького напряму. Причому і В. Антонович, й інші не давали принципової ваги самому визначенню. Їх рівночасно називали поляки «малоросіянами» і «хлопоманами», росіяни — «україноманами» або «українофілами». Політичних діячів 1860-х — початку 1890-х рр. логічно визначати як українофілів. Це були добропорядні російські піддані, які вільний від служби час віддавали дослідженням різноманітних українознавчих проблем. У політичному або громадському житті вони помітної участі не брали.
Ключовою проблемою другого етапу визвольного руху було саме вирішення концептуальної проблеми розрізнення на рівні поняття відмінностей між росіянином і українцем. М. Максимович і його генерація українофілів неприхильно дивилося на відмову українців у самоназві від давньоруської спадщини. Бо саме поняття «українець» до активного вжитку увійшло в усній народній творчості XVI — XVII ст. і знаменувало постання нації до козацьких часів. Києвоцентристу і шанувальнику князівської Русі було ближчим поняття «малорос» у середньовічній трактовці, що Мала Русь — це та територія, з якої з часом виросла Русь Велика і Русь Біла. Так само як з Малої Польщі навколо Кракова виросла Велика Польща у напрямі до Балтійського моря.
Але М. Максимовичу протистояла більша група козакофілів, що виводили українське національне ім’я від доби українсько-польського протиборства. Крім того, однакове звучання з великоросійським племенем вводило в оману широкий загал про належність обох гілок етносу до єдиного народу, що й стверджувала великодержавна суспільна думка.
«Київська Громада» вирішила відмовитися від однотипного звучання національного імені на користь терміна «українець», що, на думку сучасного академіка Я. Пеленського, мало негативні наслідки для боротьби української і російської національних ідей за маси. Новий термін вимагав складного пояснення, розривав на лексичній основі генетичну традицію пов’язання з князівською Руссю. Навіть зараз для незаангажованої, далекої від політики людності є важко зрозумілою різниця між «руським», «росіянином» та «українцем» (особливо, якщо брати далекий історичний екскурс). На противагу російській концепції триєдиної Русі українці запропонували триступеневу концепцію України. Замість Київської, Московської та Петербурзької Русі постали поняття князівська Русь-Україна з її польсько-литовською добою, Козацька Україна і Україна нового часу.
За спостереженням сучасного історика І. Чорновола, термін «Україна-Русь» запропонував уживати Олександр Барвінський — автор перших шкільних підручників з історії в галицьких школах, лідер народовської партії. Мова теж називалася не руською, а українсько-руською. Цей прикметник-етнонім уживав М. Грушевський у виданнях Наукового товариства Шевченка аж до початку XX ст., коли друга частина його відпала.
Спільне національне ім’я для обох частин України свідчило одночасно про протиставлення його тим людям українського походження, які орієнтувалися на «єдиную и неделимую» Росію та галицьким москвофілам. Офіційні кола Росії та Польщі не визнавали нової назви народу аж до часів розпаду імперії. Росіяни по-старому тлумачили українців як малоросів, а поляки — як русинів. Російські жандарми кваліфікували українські партії та сам рух як «мазепинські»; П. Столипін закрив київську «Просвіту» 1910 р. як «інородческую» установу. Влада логічно трактувала тих, хто називав себе українцями, як неросіян, австрійці ж уживали ще термін «рутенці», проти чого в часи першої російської революції різко виступав М. Грушевський, написавши статтю «Геть рутенство».
Коли перед революцією людина заявляла, що вона українець, це автоматично означало її політичне ставлення до цієї назви, а саме визнання мовно-культурної осібності. Володимир Вернадський, коли потрапив до Києва у часи революції, втікаючи з Петербурга від більшовиків, у своєму щоденнику називав українцями лише тих людей, які підтримували УНР. Усіх інших людей, навіть попри походження, він називав «общеросами». «Общеросом», а не українцем В. Вернадський вважав і себе.
Тому, вживаючи поняття «українець» зараз у вузькому сенсі, ми повинні враховувати політичні симпатії тієї чи іншої людини, інакше можна потрапити в парадоксальну ситуацію. В. Шульгін, Д. Піхно і А. Савенко — лідери російських націоналістів у Києві, мали українське походження, але в політичному сенсі були росіянами. Два рідних брати Микола й Андрій Стороженки походили з козацької старшини й мали ледве чи не 300-річний український родовід, але Микола був прихильником «Старої Громади», а його брат Андрій очолював у Києві монархістсько-чорносотенний «Союз русского народа» й у політичному сенсі українцем не був.
На першому і другому етапах визвольного руху побутувало етнографічне розуміння поняття «нації». Відомий випадок, коли П. Куліш, критикуючи наприкінці життя наукові твори свого приятеля М. Костомарова, дорікав йому щодо нерозуміння місцевої історії, бо за походженням той був великоросом. Колеги теж докоряли В. Антоновичу його польським походженням. Наприклад, О. Лазаревський казав: «Антонович занадто поляк».
Український вибір замість російського чи польського робила низка діячів українського руху від самого його початку, але політичне, а не етнографічне тлумачення української нації вперше запропонував на початку XX ст. В’ячеслав Липинський, теж людина польського походження. Він зробив основним щодо визначення поняття нації територіальний підхід: земля, а не кров, є визначальним чинником нації.
Початок українського культурницького руху. Етнографія і фольклористика як політичні науки
Нова національна доба принесла до України німецьку романтичну філософію. Й. Гердер, Й. Фіхте і Ф. Шеллінг проголосили початок доби національних держав та ідею національного духу, який кермує історією. На зміну володарям і станам — керівній силі історії — прийшла нова «альфа й омега» історичного процесу — народ-нація. Почала проголошуватися думка про те, що народ сам написав власну правдиву історію у своїх народних піснях: думах, билинах, історичних піснях тощо. І науковцям залишається тільки деконструювати голос народу, вивчивши його фольклор. У такій постановці проблеми стверджувалося, що верхній прошарок суспільства не знає свого народу, відірвався від нього та живе іншим, неправедним життям.
Ця ідея давала зовсім нові перспективи для інтелектуалів, що мріяли про збереження України як етнотериторіальної спільноти в майбутньому. Народ — це не гурт православних вірян або козацької старшини. Народ — це спільнота на певній території, де говорять однією мовою, і до народу належать усі, хто спілкується однією мовою. Отже, Україна — це не лише Гетьманщина, а обшир великої території від Сяну до Дону та Кубані.