Крейдяна Людина

— Ні. Просто… Я хочу, щоб ти була щаслива.

— То хто написав тобі того листа? — питає Хлоя, підходить до кавоварки і наливає собі кави у невелику філіжанку.

Я ховаю листа до кишені халата.

— Неважливо.

— О-о-о-о, загадки.

— Та які там загадки. Просто… старий знайомий.

Вона здіймає брову.

— Ще один? Ого. І звідки їх стільки набралося? Навіть не знала, що ти такий популярний.

Я суплюся. А тоді пригадую, що сказав їй про гостя, який має прийти сьогодні на вечерю.

— Не треба так дивуватися.

— Але це справді дивно. Те, що в такої замкнутої людини, як ти, є друзі, дійсно приголомшує.

— У мене є друзі тут, в Андербері, і ти їх знаєш. Ґев і Гоппо.

— Їх не берімо до уваги.

— Чому це?

— Бо вони не справжні друзі. Вони люди, яких ти знаєш усе життя.

— Хіба це не є визначенням поняття «друг»?

— Ні, це є визначенням поняття «місцевий знайомий». Це люди, з якими ти змушений спілкуватися, бо це вже увійшло у звичку, або тому що маєте якесь спільне минуле, але насправді ти не бажаєш перебувати в їхній компанії.

Вона має слушність. У дечому.

— Байдуже, — я змінюю тему. — Мені треба перевдягтися, бо я сьогодні йду до школи.

— Та наче ж канікули?

— Усупереч загальноприйнятому уявленню, вчительська робота не закінчується тоді, коли школа зачиняється на літо.

— Ніколи б не подумала, що ти фанат Еліса Купера[3].

— Я люблю його музику, — відповідаю незворушно.

Хлоя осміхається своєю химерною, трохи перекошеною усмішкою, від чого її доволі непоказне обличчя робиться гарненьким. Є такі жінки: на позір вони здаються незвичними, навіть дивними на вигляд, а тоді усмішка чи легенький вигин брови цілковито змінюють їхню зовнішність.

Мабуть, я трішки закоханий у Хлою, хоча й ніколи цього не ви`знаю. Я знаю, що вона сприймає мене радше як турботливого дядька, аніж як потенційного коханця. Я б нізащо не допустив, щоб вона почувалася незручно в моїй присутності, тому й не зізнаюся, що маю до неї якісь інші почуття, окрім дружніх. Тим більше, що в такому містечку, як наше, мої стосунки з набагато молодшою жінкою можуть неправильно зрозуміти.

— Коли має прийти твій «старий знайомий»? — питає вона, підходячи до столу з чашкою кави.

Я відсуваю стільця й підводжуся.

— Близько сьомої, — кажу я і на хвильку вмовкаю. — Можеш приєднатися до нас.

— Краще не буду. Не хочу псувати ваше возз’єднання.

— Добре.

— Може, якось іншим разом. Судячи з того, що я читала, він має бути цікавим чолов’ягою.

— Так, — силувано всміхаюся. — Цікавий. Можна й так його описати.

Дорога до школи, якщо йти бадьорим кроком, забирає в мене близько п’ятнадцяти хвилин. Такого дня, як сьогодні, — приємної сонячної літньої днини, коли з-за хмар клаптиками визирає синє небо, — прогулянка діє на мене заспокійливо. Допомагає зібратися на думці перед початком занять.