Крейдяна Людина

Я вгризся у своє морозиво.

— Я ще не думав про подарунок, — сказав я до Гоппо.

Я збрехав. Я думав про подарунок, наполегливо й довго. З подарунком для Гладкого Ґева завжди виникали труднощі. Він мав усе, що завгодно, і знайти для нього подарунок, який би йому сподобався, було ой як нелегко.

— А ти? — запитав я.

Він знизав плечима.

— Ще не знаю.

Я змінив тему.

— Твоя мама піде на вечірку?

Він скривився.

— Не певен. Можливо, вона буде на роботі.

Мама Гоппо працювала прибиральницею. Я часто бачив, як вона котила вулицями старенького триколісного «Робіна»[5], а з його багажника стриміли швабри й відра.

За спиною Гоппо Металевий Міккі називав її «циганкою». Я вважав, що це жорстоко, хоча вона й справді трохи нагадувала циганку, особливо скуйовдженим сивим волоссям і дивними безформними сукнями.

Я достеменно не знаю, що трапилося з батьком Гоппо, бо він ніколи про нього не розповідав, але чомусь я завжди думав, що він пішов, коли Гоппо був маленьким. У Гоппо був іще старший брат, але він вступив до армії абощо. Озираючись у минуле, я щоразу ловлю себе не гадці, що однією з причин, яка звела нашу банду разом, було те, що родина кожного з нас була по-своєму «ненормальною».

— А твої батьки підуть? — поцікавився Гоппо.

— Напевно. Тільки б вони не зіпсували всі розваги.

Він стенув плечима.

— Та все буде добре. А ще туди прийде фокусник.

— Ага.

Ми обидва засміялися, а потім Гоппо додав:

— Якщо хочеш, можемо пройтися крамницями й пошукати щось для Гладкого Ґева.

Я вагався. Мені подобалося проводити час із Гоппо. Поряд з ним не доводилося постійно прикидатися розумником і бути насторожі. З ним було легко.

Гоппо не був найрозумнішим, проте, я сказав би, що він був з тих дітей, котрі знали, як себе поводити. Він не прагнув усім сподобатись, як Гладкий Ґев, і не змінювався, щоб під когось підлаштуватись, як то робив Металевий Міккі, і за це я його поважав.

Тому я почув себе ніяково, коли сказав:

— Вибачай, але я не можу. Мушу вертатися додому і допомогти татові з хатніми справами.

То була моя звична відмовка. Навряд чи хтось сумнівався, що в нашій домівці було повно «хатніх справ».

Гоппо кивнув, доїв своє морозиво й пожбурив обгортку на землю.

— Гаразд. А я ще маю вигуляти Мерфі.

— Добре. Побачимось пізніше.

— Побачимося.

Гоппо неквапом рушив, розвіяний чуб упав йому на чоло. Мерфі підстрибом потрюхикав за ним. Я викинув обгортку від морозива до смітника і пішов у протилежному напрямку, начебто додому. А тоді, упевнившись, що Гоппо мене не побачить, розвернувся на 180 градусів і подався до центру міста.