Крейдяна Людина
- Автор: Тюдор С. Дж.
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4544-0
- Переводчик: Наталья Гоин
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Крейдяна Людина». Краткое содержание книги:
Я обернувся. Наді мною стояв Блідий Чоловік. Якраз тоді я побачив, що його обличчя під крислатим капелюхом таке саме біле, як його сорочка. Навіть його очі були якогось туманного напівпрозорого сірого кольору. Він був схожий на привида або вампіра, і за інших обставин я б напевне його злякався. Проте тієї миті він був дорослим, а я конче потребував, щоб дорослий сказав мені, що робити.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Ед-Едді.
— Добре, Едді, тебе не поранено?
Я похитав головою.
— Гаразд. Але цю дівчину поранено, і ми маємо їй допомогти.
Я кивнув.
— Ось що ти маєш зробити… потримай її ногу ось тут, але тримай дуже міцно.
Він узяв мої руки і поклав їх на ногу дівчини. Вона була гаряча і слизька від крові.
— Тримаєш?
Я знову кивнув. Я відчував страх, гіркий і металевий на смак. Я відчував, як кров затікає мені поміж пальців, хоч я й тримав ногу чимдуж — так сильно, як тільки міг…
На відстані, набагато далі, ніж можна було судити за звуками, я чув гупання музики і радісний людський лемент. Дівчина не кричала. Вона лежала нерухомо, вчувалося лише приглушене хрипіння її подиху, і то щоразу тихіше.
— Едді, ти маєш зосередитися, гаразд?
— Гаразд.
Я прикипів поглядом до Блідого Чоловіка. Він витяг із джинсів свій ремінь. Ремінь був довгий, занадто довгий, як на його худющу талію, і мав додаткові дірки, аби пасок можна було затягнути ще тугіше.
Дивно, що в такі моменти ми помічаємо якісь дрібниці. Як-от сандалії Вальсової Дівчини. Одна з них, пластикова, рожева і блискуча, злетіла з її ноги. А ще я подумав, що вона, ймовірно, більше їй не знадобиться, зважаючи на те, що їй майже відтяло половину ноги.
— Ти зі мною, Едді?
— Так.
— Добре. Ще трішки. Ти молодець, Едді.
Блідий Чоловік затягнув ременя навколо стегна дівчини — якомога тугіше. Він був сильнішим, аніж здавався. Я майже відразу відчув, що кровотеча сповільнилася.
Він глянув на мене й кивнув.
— Можеш відпустити. Далі я сам.
Я забрав руки з її ноги. Коли напруга трохи спала, вони почали тремтіти. Я схрестив їх на грудях, заховавши долоні під пахвами.
— З нею все буде гаразд?
— Не знаю. Сподіваюся, їй зможуть урятувати ногу.
— А обличчя? — прошепотів я.
Чоловік глянув на мене, і щось у його вицвілих сірих очах змусило мене завмерти.
— Ти бачив її обличчя раніше, Едді?
Я розкрив був рота, але не знав, що сказати, як і не розумів, чому його голос ураз перемінився й уже не був таким доброзичливим, як доти.
Потім він відвернувся й тихенько додав:
— Вона жива. Це найголовніше.
Саме тієї миті над нами лунко розкотився грім і додолу полетіли перші краплі дощу.
Певно, тоді я вперше збагнув, як за якусь частку секунди геть усе може змінитись. Як усе, до чого ми звикли, може зникнути, навіть оком не встигнеш змигнути. Може, тому я й узяв її. Щоб вона була моїм нагадуванням. Щоб її вберегти. Принаймні в цьому я себе запевняв.
Утім, як і більшість із того, у чому ми себе переконуємо, це теж була купа смердючого кінського лайна.
Місцеві газети називали нас героями. Газетярі привели нас із містером Геллораном у парк і зробили наше спільне фото.
Неймовірно, але двоє людей, які були в тому екіпажі, що зірвався з каруселі, відбулися тільки переломами, порізами й синцями. Кілька осіб серед тих, що стояли поблизу, дістали досить глибокі порізи і їм наклали шви, а дехто з тих, кого затиснули в натовпі охоплених панікою людей, мав поламані ребра.
Навіть Вальсова Дівчина (яку насправді звали Еліза) вижила. Лікарям вдалося пришити її ногу і врятувати око. Газети називали це дивом. Про решту обличчя вони не писали.
З часом, як то буває з усіма трагедіями і сенсаціями, цікавість до описаної події стала потроху вщухати. Гладкий Ґев припинив розкидатися паскудними жартами (переважно про безногих), і навіть Металевому Міккі набридло називати мене Супергероєм, постійно перепитуючи, де я забув свій плащ. Її замінили інші події та плітки. На дорозі А36 сталась автокатастрофа, загинув кузен одного зі школярів, а п’ятикласниця Марі Бішоп завагітніла. Отже, життя, як зазвичай, тривало.
Однак я цим не переймався. Мені й самому добряче набридла вся ця метушня. Та й загалом я був не з тих дітей, що полюбляють опинитися в центрі уваги. До того ж чим менше я про це говорив, тим рідше мені випадало уявляти потрощене обличчя Вальсової Дівчини. Кошмари поступово минули. Мої скрадливі мандрівки до кошика для брудної білизни, куди я потай викидав закаляні простирадла, траплялися дедалі рідше.