Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Але навіть під час скорочення свого військового контингенту в Європі американські дипломати мусили швидко вчитися на своїх помилках. Той самий Держсекретар Бірнс, який спочатку вірив у воєнні домовленості та добру волю Радянського Союзу, під час промови в Штутгарті 6 вересня 1946 року намагався підбадьорити свою німецьку аудиторію: «Армія Сполучених Штатів залишатиметься в Німеччині доти, доки існуватиме потреба в окупаційних силах». Таку риторику навряд чи можна було вважати свідченням про невідступну відданість європейській обороні, але, ймовірно, інспірована листом від Трумена в червні («Я втомився няньчитися з росіянами»), вона відображала дедалі більше роздратування США через труднощі в співпраці з Радянським Союзом.
Не тільки німці потребували підбадьорення: британці особливо непокоїлися через очевидне бажання американців позбутися свого європейського тягаря. Британію у Вашингтоні любили не всі. Віцепрезидент Генрі Воллес під час виступу 12 квітня 1946 року нагадав своїм слухачам: «Окрім спільної мови та літературної традиції, ми маємо з імперіалістичною Англією не більше спільного, аніж з комуністичною Росією». Звичайно, усім була відома м’яка позиція Воллеса щодо комунізму, але багато хто в політичних колах також поділяв його неприйняття до залучення Америки у Британії та Європі. Коли в березні 1946 року Вінстон Черчилль у Фултоні, штат Міссурі, виголосив свою відому промову про «залізну завісу», Wall Street Journal в’їдливо прокоментував: «Реакцію країни на фултонський спіч містера Черчилля можна вважати переконливим свідченням того, що США не бажають жодних альянсів або чогось подібного з будь-якою іншою країною».
Щодо самого Черчилля, то ані Воллес, ані редактори Wall Street Journal не змогли б його здивувати. Ще в 1943-му він уповні відчув на собі бажання Рузвельта розпустити Британську імперію: то справді були часи, коли здавалося, що Рузвельт переймається питанням обмеження післявоєнної Британії принаймні так само, як і стримуванням радянської Росії. Якщо взагалі можна говорити про послідовну стратегію США в 1944–1947 роках, то вона полягала в тому, щоб досягнути домовленості зі Сталіним на європейському континенті; змусити Британію відмовитися від своїх заморських домініонів та перейти до вільної торгівлі й конвертації стерлінга; забратися з Європи якомога швидше. З-поміж цих цілей вони досягли лише другої, тоді як третій завадила неможливість реалізувати першу.
Позиція британців була геть відмінною. Підкомітет Кабінету міністрів у 1944 році визначив чотири сфери першочергової важливості, які мало бути враховано в діалозі з Радянським Союзом: 1) близькосхідна нафта; 2) Середземноморський басейн; 3) ключове морське сполучення; 4) підтримка та захист виробничої спроможності Британії. Зауважимо, що жоден із цих пунктів не стосувався власне Європи — окрім другого, який пояснює британська залученість у Греції. Про Східну Європу згадки не було. Якщо британські лідери і ставилися до взаємодії зі Сталіним з пересторогою, то не тому, що їх непокоїли його плани в Центральній Європі, а радше через те, що вони очікували подальших дій Радянського Союзу в Центральній Азії та на Близькому Сході.
У світлі постійних пріоритетів Британії в Східній Азії, Індії, Африці та Карибському басейні це мало сенс. Але ті самі імперські ілюзії (як їх уже називали, і не лише у Вашингтоні) робили британських стратегів більшими реалістами щодо Європи, ніж їхні американські союзники. З перспективи Лондона війна йшла за те, щоб перемогти Німеччину, і якщо ціною цього була абсолютна влада Радянського Союзу в Східній Європі, отже, так і мало бути. Британці продовжували дивитися на європейські справи з позиції балансу сил: за словами британського дипломата сера Вільяма Стренґа, «краще, щоб Росія домінувала в Східній Європі, аніж Німеччина — у Західній».
Стренґ писав це в 1943 році. Уже в 1945 році, коли масштаб російського домінування ставав зрозумілим, британські лідери вирізнялися меншим оптимізмом, ніж їхні американські колеги. Після державного перевороту в Бухаресті в лютому 1945 року, оркестрованого з Москви, та подальшого сильного тиску, який чинив Радянський Союз і в Румунії, і в Болгарії, стало ясно, що локальна ціна радянської гегемонії буде високою. Але британці не виношували жодних мрійливих надій щодо покращення справ у регіоні: як міністр закордонних справ Ернест Бевін сказав своєму американському колезі Бірнсу, «у цих країнах ми маємо бути готові замінити один батіг іншим».