Безцінний

— Дуже прошу, вимкни це, бо викину ту твою леді-доміну за вікно, перш ніж доїдемо до Познані, — сказала Лоренц із заднього сидіння.

Мала рацію. Різні навігатори по-різному скеровували водія. Були такі, що просили, такі, що наказували, були трохи ображені. Цей же навігатор був владний, наче жінка з нагайкою. «Хтось сьогодні дуже неґречний і їде з недозволеною швидкістю».

— І цей султан? — Ґмітрук повторив останню фразу, щоб Кароль повернувся до розмови. Чоловіки були у своєму світі, істоти на задньому сидінні для них не існували. Зрештою Ліза й так уже спала, відпочиваючи після нічних ексцесів.

— Султан Брунею, Хассанал Болкіах, як тоді, так і нині один із найбагатших людей світу. У середині дев’яностих Серджіо Пінінфаріна, головний дизайнер Феррарі, на жаль, уже світлої пам’яті, отримав конверта із замовленням від султана. У конверті був чек на кілька мільйонів доларів і записка такого змісту: зробіть мені Феррарі, у яке я зможу посадити всю родину. З повагою, Хассанал Болкіах. Це мав бути образний вислів, оскільки в середині дев’яностих у султана було дві дружини і десятеро дітей, і він потребував швидше Ікаруса, ніж Феррарі. Але замовлення було розтлумачено як Феррарі, в якому багато місця. І створено невелику серію спеціальних автомобілів, які були варіацією моделі 456 GT. Спереду Феррарі, посередині Феррарі, ззаду щось на кшталт Ніссана. У підсумку для султана виготовили вісімнадцять штук. Шість кабріолетів, шість комбі, таких як оцей, і шість седанів.

— Зв’язати шнурком, і вся родина вільно поміститься, — прокоментувала Лоренц.

— Феррарі седан? — Очі в Ґмітрука стали як блюдця.

— Ззаду виглядає як новий Ансер.

— Але загалом, — Ґмітрук погладив шкіряну обшивку панелі приладів так ніжно, що Ліза мала б позаздрити, якби це бачила, — це Феррарі? Двигун і все інше.

— Дванадцять циліндрів у V-подібній системі, п’ять з половиною літрів, 436 кінських сил, п’ять секунд розгону до сотні. Першої сотні. Сім наступних до другої. Ну і цей звук.

Кароль додав газу, забулькотіло, біла стрілка на спідометрі жваво підскочила й зупинилася на двохстах.

«їдеш із недозволеною швидкістю».

— Боже, Каролю, ти не знаєш, як її вимкнути?

— Скільки витягує?

— Чесно? На двохсот п’ятдесяти здаюся. Ще й на польських дорогах.

— Це ж автострада, — зауважила Лоренц.

— Але польська.

— Ти хочеш сказати, що купив авто в султана Брунею?

— Це заплутана історія. Як я казав, султан мав дві дружини, з першою одружився в шістдесятих і, зрештою, живе з нею й досі. Йому майже сімдесят, вона молодша за нього на три дні. З другою дружиною, молодшою від нього на десять років стюардесою національних авіаліній, одружився у вісімдесятих і розлучився з невідомих причин після двадцяти років подружнього життя. Колишня пані султанова виїхала до Великої Британії, забравши з собою частину майна, зокрема цей автомобіль. Який згодом потрапив до рук члена королівської родини… Не дивись на мене так, якийсь далекий родич, не з перших сторінок таблоїдів… Він був великим шанувальником автопрому, але ще більшим шанувальником сучасного мистецтва. Звернувся до мене кілька років тому, бо знав, що я приятелюю з одним польським митцем, якого він дуже цінував і до якого мав незвичайне прохання.