Хижа

Мак слухав, спостерігаючи за виставою, що тривала в нього на очах. Сарайю вела далі:

— Найкраще пояснити це тобі на такому прикладі: уяви, що ти відпочиваєш із другом у кав’ярні. Якби ти тільки бачив, у якому сяйві кольору й світла ви перебуваєте, коли приділяєте свою увагу одне одному. Цим ви позначаєте не лише свою унікальність як окремі особистості, а й унікальність ваших стосунків і почуттів у цей момент.

— Але… — почав Мак, проте його знову перебили.

— Уяви, — казала Сарайю, — до кав’ярні заходить ще одна людина, яку ти любиш. Ти помічаєш це, незважаючи на те, що повністю захоплений розмовою з другом. Якби ти бачив дійсність, якою вона є, ти б помітив таке: унікальне поєднання кольору й світла покинуло б вашу розмову й огорнуло б того, хто тільки-но увійшов, показуючи тебе у новому вияві любові й привітання до тієї людини. І ще одне, Маккензі: унікальність кожного ти можеш не лише бачити, а й відчувати, і на запах, і на смак.

— Як мені це подобається! — вигукнув Мак. — Але, за винятком оцього, — він показав на вогняну виставу, влаштовану дорослим, — чому вони всі такі спокійні? Я сподівався на розмаїття кольорів усюди. Хіба вони не знайомі?

— Вони добре знають одне одного, більшість із них, але сьогодні не їхнє свято. Ці люди тут, щоб відзначити чуже свято, до якого вони лише дотичні, — пояснила Сарайю, — поки що вони чекають.

— Чекають на що? — запитав Мак.

— Скоро побачиш, — відповіла Сарайю, даючи зрозуміти, що більше не хоче обговорювати цю тему.

— Але чому, — Мак знову звернув увагу на чоловіка, що спалахував, — чому в нього не все виходить, і чому він так на нас дивиться?

— Маккензі, — лагідно пояснила Сарайю, — він дивиться не на нас, а на тебе.

Що? — Мак не зміг приховати здивування.

— Чоловік, якому так складно себе стримати, — твій батько.

Мака охопила буря змішаних почуттів — від гніву до смутку. Як за наказом, батькові вогники перенеслися через луку й огорнули його. Вогняний вихор яскраво-червоного, пурпурового й фіолетового кольорів накрив його з головою. І ось посеред цього вихору він раптом зрозумів, що вже біжить лукою до батька, біжить до джерела світла й почуттів, наче маленький хлопчик, якому так потрібен його татусь. І вперше у житті у його серці не було страху. Він біг, не помічаючи нічого навколо, окрім об’єкта свого серця, і ось він уже поруч. Батько стояв на колінах, омитий світлом. Сльози, немов водоспад діамантів, котилися до батькових рук, якими він прикривав обличчя.

— Тату! — заволав Мак і кинувся в обійми чоловіка, який навіть не смів поглянути на сина. У поривах вітру й полум’я Мак узяв голову батька обома руками й змусив його подивитися собі у вічі, щоб мати можливість, затинаючись, вимовити слова, які давно хотів сказати: «Тату, вибач! Я люблю тебе, тату!» Сила цих слів, здавалося, розігнала темряву, перетворивши татові кольори на багряно-червоні. Зі сльозами на очах вони визнали й пробачили один одного, а сила любові, що була понад усе, зцілила їх.