Тореадори з Васюкiвки

— Лiхтарики у вас є? — спитав Будка.

— Нема, — озвався я.

— Це погано, — сказав Будка.

Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той «динамiчеський», що я колись подарував Явi, зiпсувався, а «батареєчного» ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!

— Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, — менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.

— Ходiмо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.

Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.

Будка i «чувак» освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:

— А чого цей… у масцi?

— Для конспiрацiї, — таємниче прошепотiв Будка — Я ж вам казав — його мiлiцiя шукає…

«Тю, — подумав я, — по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу — цоп! — i в район».

I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.

— Нiчого, — кажу, — мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.

Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.

— Що?!

— Та, — спокiйно кажу я, — мiй же дядько… — я вже мало не прохопився: «в мiлiцiї робить…», але вчасно змикитив, що тiльки що ж було «мiлiцiя до лампи», — мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…

— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?» Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…»

«Чувак» i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до «чувака».

— Що там таке? — тихо спитав «чувак».

— У них «пушка», — зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…

— Справжня? — стурбовано прошепотiв «чувак».

— Макарова…

— Та… Вона, мабуть, без патронiв.

Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, — точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми…

Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.