Співробітник ЧК

— А ти сам не догадався?

— З Діною?

— З ким же ще!

— Таке скаже, дурень! — невідомо чому скипів раптом Олексій.— Що ти язиком мелеш?

— Ти в неї втріскався, — спокійно сказав Сева.— Це видно навіть сліпому, так тобі і не хочеться вірити. Ой хлопче, не ти перший, не ти останній!

- Стривай! Чому ти вирішив, що вона з Марковим?..

— Дивіться на нього: я вирішив!.. У них же палке кохання! Почуття!.. Плював я на ті почуття! Я б цю До-сечку своїми руками придушив! Тільки й користі від неї, що приманює таких, як ти. Тепер вони тебе візьмуть за жилку, все виссуть до краплиночки, а ти чекай, може Досечка не обдурить!

- Йолоп! — промовив Олексій. — Хіба я заради баби. Чхати мені на вашу Досю!

Вони підійшли до центральних вулиць. Сева замовк і пропустив Олексія вперед.

...Звичайно, Сева міг і прибрехати, але Олексій чомусь повірив відразу. Він по-новому оцінив і ті погляди, якими обмінювалися Марков і Діна (в них було щось більше, ніж просте взаєморозуміння), і те, що вони звертались одне до одного на «ти», а Діна звала Маркова зменшеним ім'ям «Вітя»... Ні, Сева не бреше. Але тоді незрозуміле, навіщо знадобилися Діні сьогоднішні ніжності?.. Ще вчора це було виправдано: заманювала простодушного хлопця. Але для чого це їй сьогодні, коли карта викрадена і Олексій, на їх думку, зв'язаний по руках і ногах?

Сева приглушено командував: «Наліво...», «Прямо...», «Сюди».

Вони благополучно добралися до околиці, покружляли по провулках, нарешті прийшли.

Це був захаращений заїжджий двір: діряві навіси, обора, вкрита липким кізяком, з поламаними яслами для худоби і досить незграбний, приземкуватий будинок, складений з товстенних колод, в яких були прорізані малесенькі віконця. Посеред двору стояли вози з піднятими голоблями, десь у темряві жували коні.

— Гайда за мною,— сказав Сева,— зараз назад відведеш.

На умовний стук — три подвійних удари і трохи згодом ще один — двері відчинив босий бородатий селянин у полотняній сорочці, що звисала на солдатські злинялі штани. Він тримав у кулаці церковну свічку.

Побачивши поруч з Севою незнайому людину, селянин поспішно погасив свічку.

— Свій, — заспокоїв його Сева. — Кручений прислав. Григорій у тебе?

— Тутечки... Спить.

— Буди хутко!

Селянин впустив їх у велику, освітлену каганцями кімнату з двоповерховими нарами вздовж стін. Гірко пахло тютюном і промоклим одягом. На нарах спали якісь люди. Коли стукнули двері, вони заворушилися, попідводили голови.

— Це Сева,— сказав хазяїн. Голови опустилися.

Хазяїн пішов за завіску, яка відділяла куток біля печі, і незабаром повернувся з високим заспаним чоловіком, вигляд якого вразив Олексія. Він був у розстебнутій студентській тужурці з блискучими гудзиками і оксамитовими петлицями на комірі. На ногах — шеврові чоботи з халявами, зібраними в гармошку. З-під тужурки виднівся маузер.

Не тільки тужурка, але й кожний рух говорили, що ця людина — міський житель. Обличчя, опушене світлою борідкою, було б навіть красивим, якби не червоні плями на переніссі та отічні мішки на вилицях — сліди систематичного пияцтва. Густі брови, зростаючись, суцільною лінією тяглися від скроні до скроні; на них спадало розкуйовджене, давно не стрижене волосся.