Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
Той знизав плечима і покликав слюсаря. З'ясувалося, що запасне колесо справді монтували.
Бонне відкрутив гайку, що тримала запаску, підняв колесо. Порожньо. Лише в щілині шматочок брудної газети. Комісар потягнувся за ним, висмикнув, покрутив, згортаючи в трубочку. Запитав у слюсаря:
— Пам'ятаєте клієнта, який здавав вам цього «крайслера»?
Той кивнув, не задумуючись. Не міг забути: клієнти, котрі беруть напрокат машини такого класу, як правило, дають не менше п'ятдесяти шилінгів чайових, а цей витяг лише, десятку із чудового, товстого, набитого грошвою бумажника; клятий скнара, пошкодував п'ятдесят шилінгів — і це не дивлячись на те, що довелось монтувати колесо. Коли б ці люди, мабуть поліцейські, запитали зараз, чи не підозрює він рожевощокого клієнта у вбивстві, підтвердив би, не вагаючись.
Бонне відкликав слюсаря вбік і попросив:
— Чи не могли б ви пригадати, що казав вам той клієнт?
Той полохко шаснув очима.
— Пан з поліції?
— Цей клієнт мені одразу видався підозрілим, — зашилив слюсар губи у догідливій посмішці. — От такий бумажник, — показав руками, перебільшивши вдвоє, — і очі бігають. Напевно, аферист…
— Костюм гарний?
— Темно-зелений у дрібну клітинку. Щойно від кравця…
— У вас чудова пам'ять, — підохотив Бонне. — Можу посперечатися, що ви не забули навіть колір його капелюха.
— Темно-сірий, — пожвавішав слюсар. — І, якщо пану цікаво, він носить оригінальні краватки. Знаєте, такі вузькі, плетені, вони в моді зараз там, — махнув рукою, — у німців…
— То про що ви з ним розмовляли? — нагадав Бонне. Слюсар присунувся до комісара, прошепотів довірливо:
— Я відразу розкусив його. Точно, гангстер… Усі, коли повертаються, розповідають про дорогу, не криючись, куди їздили, а цей як води в рота набрав. Мовчить і мовчить… Потайний…
— Так весь час і мовчав? — не повірив Бонне.
— Чому ж, — заперечив слюсар. — Хвалив наші дороги.
— Але ж піймав на них цвях!
— Я також засумнівався — на автобані шину не проколеш… Виявляється, вони зупинялись у якомусь мотелі, і там поруч будівництво, — розверталися, ну і наїхали на щось.
— У якому мотелі? — насторожився Бонне.
— Чекайте… — слюсар потер чоло, залишивши на ньому брудні смуги. — Щось він казав, але не пригадую…
— Подумайте. Це дуже важливо!
Слюсар ще раз потер чоло.
— Він казав, що було мокро і забруднився, бо довелося самому міняти колесо… Чекайте, здається, мотель «Чорний дрізд»… Звичайно, і як я міг забути? Тоді ще подумав: хіба дрозди бувають білі?
— Ще б пак, це все одно, що червоний горобець, — підтримав слюсаря Бонне. — Отже, він там зупинявся?
— На жаль, цього не можу твердити. Більше нічого не казав, пішов до хазяїна розплачуватись…
— І на тому спасибі, — мовив комісар недбало, наче слюсар нічого не відкрив йому. Але відразу ж підсолодив пілюлю: — Цікаво було порозмовляти з вами… Сигарету? — витяг із кишені пачку.
— О-о, французькі! — Слюсар обтер пальці шматтям, обережно взяв сигарету, заклав за вухо. — Тут палити не можна, я потім…
Бонне підморгнув, і слюсар зовсім розтанув: от своя людина, хоч і поліцейський!
Комісар тільки глянув на Кноля і той, полишивши «крайслер», підійшов до нього.
. — Ви чули про мотель «Чорний дрізд»?
— Який же це мотель?.. — осміхнувся інспектор. — Придорожній ресторанчик.
— Де?
— На магістралі Відень-Зальцбург. Слушніше, трохи осторонь. Там дорога до озера — чудовий пляж, що приваблює туристів, — ось і організувався цей «Дрізд». Ресторанчик і кілька кімнат для відпочинку…
Комісар простягнув Кнолю брудний клаптик газети.
— Видрукувано днями, — тицьнув у місце, де на початку замітки стояла дата. — Чи не могли б ви встановити, що це за газета?
Кноль уважно обдивився пожмаканий клаптик, для чогось навіть глянув крізь нього на світло.
— Здається, «Зальцбургер нахрітен», але категорично твердити не можу.
— Дайте на експертизу, — попросив комісар. — І от що: візьміть напрокат цей «крайслер». Він знадобиться нам на кілька днів.
Двоповерховий будиночок з червоної цегли, критий червоною черепицею, вирізнявся яскравою плямою на тлі зеленого схилу, що повільно, але вперто підіймався до неприродно блакитного неба. Дорога робила тут крутий поворот і спускалася до маленького села, за яким розляглося на кілометр-півтора прозоре озеро.
Після сірого, розпеченого сонцем автобану, над яким здається, навічно застигла сіра поволока відпрацьованого пального, — рай та й годі. Навіть клумба перед будиночком з якимись незвичайно яскравими квітами підкреслює, що тут вам обіцяний комфорт, спокій і ті хвилюючі хвилини єднання з природою, про які так мрієш протягом усього року в місті і про які забуваєш мало не з першого дня відпочинку — вимріяне сільське життя дошкуляє мухами й комарами, відсутністю гарячої води й газу, і спів птахів, котрий ще вчора розчулював тебе, починає здаватись банальним, зрештою набридає, і мимовільно рука тягнеться до транзистора, щоб приголомшити ліс какофонією модного бітлза. Втім, останнім часом навіть співучі мешканці лісів, здається, примирились з ревом джазів і цвірінькають та виводять свої трелі як і раніше, немов ніколи й не було на світі радіо-прогресу.