Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Діставши відповідь і пересвідчившись, що перед ним саме та людина, яка йому потрібна, він сказав, що приїхав від «батька».
— Тепер зв'язок із вами підтримуватиму я — нібито представник лейпцігського ярмаркового комітету. «Батько» просив передати, що всі документи готові і щоб ви прискорили від'їзд Єлизавети Володимирівни у Чехословаччину. Нехай вона так розрахує час, щоб потрапити до призначеної країни на студентські канікули, а до цього побуває ще в Італії.
— Ясно, — коротко відповів Василь і спитав молодика, де той зупинився.
— Усе гаразд, не турбуйтеся. Я пробуду в Парижі днів два-три. Перед від'їздом заїду до вас по листа.
— Добре, я напишу «батькові» листа.
Дома вони довго обмірковували, який маршрут обрати Лізі для поїздки в Чехословаччину. Найкоротший шлях лежав через Німеччину. Одержати транзитну візу було не складно, але все у Василя протестувало проти поїздки Лізи через територію третього рейху. Розіклали на столі карти і впевнилися, що обхідний шлях через Італію — Австрію забере чимало часу. Довелося подати заяву до німецького консульства з проханням видати підданій Чехословацької республіки Маріанні Кочековій транзитну візу для поїздки на батьківщину через Німеччину.
Проводжаючи дружину на Північному вокзалі, Василь ще і ще раз просив її:
— Будь обережна! Доки поїзд проходитиме по території Німеччини, не виходь із вагона. Випадковим супутникам не довіряй, у тривалі розмови не встрявай. Націсти можуть підсадити до чешки агента і влаштувати будь-яку провокацію!
— Любий, ти розмовляєш зі мною так, наче я маленьке дівчисько! Не турбуйся, все буде гаразд. Не встигнеш скучити, як я повернуся назад, — намагалася заспокоїти його Ліза.
— І все ж будь обережна!
Стоячи на платформі, Василь довго дивився услід поїздові, борючись із тривожним почуттям, що охопило його…
Франко-німецький кордон переїхали без будь-яких пригод. Німецькі прикордонники і митники були навіть ввічливі.
Козирнувши та спитавши дозволу, вони перевірили документи й речі пасажирів тут же, у вагоні, і, ще раз попросивши вибачення, пішли. Одне слово, на кордоні все лишалося, як і колись — коли влада в Німеччині ще не була в руках націстів.
Єдине, що впадало в око, широка пов'язка із свастикою на рукавах у прикордонників. Зате на німецько-чехословацькому кордоні прикордонники були дуже грубі, подовгу вертіли в руках чехословацькі паспорти, ставили пасажирам недоречні запитання, кожного питали про його національність. Митники, дістаючи із чемоданів речі, розкидали їх, обмацували кожен рубець, виливали чай із термосів, а декотрим пасажирам пропонували пройти в приміщення митниці, щоб там продовжити перевірку. Ліза щасливо уникла таких випробувань.
Пасажири трьох вагонів, що прямували до Праги, з полегкістю зітхнули, коли опинилися на території Чехословаччини. Тут, на прикордонному пункті, Ліза дізналася, що німецькі прикордонники зняли з поїзда п'ятьох пасажирів єврейської національності.
У Празі Ліза, не гаючи часу, пересіла на інший поїзд і поїхала на «батьківщину» — в словацьке село. Староста, попереджений заздалегідь про її приїзд, зустрів землячку гостинно. Але коли вони прийшли до нього додому і лишилися самі, порадив їй довго тут не затримуватися.
— У нас теж завелися зрадники, — сказав він, віддаючи їй грубий пакет.
У пакеті Ліза побачила радянські паспорти — свій і Василів, листа чеського професора Свободи до керівника розкопок професора Ніколаї, в якому той просив дозволити фахівцеві з історії мистецтв і архітектури, пані Маріанні Кочековій, яка поглиблює свої знання в Сорбонні, взяти участь в археологічних розкопках.
Їхати назад у Францію, не затримавшись у Чехословаччині, було не дуже зручно — адже вона приїхала сюди провідати тяжкохвору тітку. Не послухати старости, вірного товариша, — теж не можна було. І Ліза того ж дня повернулася до Праги, найняла номер у готелі, залишила там речі, причепурилася і вийшла на вулицю.
Стояв теплий сонячний день, і Прага навіть після Парижа здавалася казково красивою. Тротуарами сновигали натовпи гарно вбраних людей. Чулася голосна розмова, сміх, і мимоволі складалося враження, що у світі все добре й спокійно, що над Чехословаччиною не нависла загроза. «Що це, — думала Ліза, — безтурботність чи бажання відігнати сумні думки і жити сьогоднішнім днем?»
Уночі, в холодному номері готелю, Лізі не спалося. Перевертаючись з боку на бік, вона все думала про свою долю, що обернула її, жінку, яка так любила тихий сімейний затишок, на блукачку. Чому, чому їм з Василем випало таке неспокійне життя?.. За хвилину Ліза вже говорила сама собі: «Але ж хтось має робити те, що робимо ми!» Вона на власні очі бачила фашизм, бачила, правда, дуже мало, але й цього було досить, щоб усім серцем зненавидіти його… Ні, вона не сидітиме без діла в цьому чудовому місті. Могло ж трапитися, що хвора тітка померла і її поховали, не дочекавшись приїзду племінниці з Франції. До того ж вона навчається, скоро іспити — от і поспішає назад. З документами в неї все гаразд, і ніхто причепитися не зможе!..