Чорнильне серце

— Маєш рацію, Елінор, спробувати таки варто! — промовив він. — Дуже тобі вдячний! — Здавалося, він навіть трохи повеселішав.

З їхньої розмови Меґі не зрозуміла жодного слова. У неї не було сумніву лише в одному: вона не помилялася. Батько все ще думав про «Чорнильне серце», він не міг змиритися з тим, що втратив книжку.

— Феноліо? А хто це такий? — запитала Меґі тремтячим голосом. — Хтось із книготорговців?

Це ім’я видалося їй знайомим, але вона не могла пригадати, де його чула.

Мо не відповів. Він застиглим поглядом дивився у вікно.

— Може, й ми поїдемо з Елінор? — озвалася Меґі. — Прошу тебе, Мо!

Приємно було побігти вранці на море, й оці строкаті будинки їй подобалися… І все ж кортіло поїхати звідси. Щоразу, коли вона бачила пагорби, що здіймалися над містом, серце в неї калатало частіше, а у вуличному натовпі їй раз у раз ввижалися обличчя Басти й Пласконоса. Їй хотілося додому чи бодай до Елінор. Хотілося спостерігати, як Мо вбиратиме тітчині книжки в нову одіж, як своїми штемпелями втискатиме в шкіру ламку позолоту, вибиратиме папір на форзаци, розводитиме клей, тугіше затягатиме прес… Їй хотілося, щоб усе знов було так, як до тієї ночі, коли з’явився Вогнерукий.

Але Мо похитав головою:

— Спершу я маю навідатися до того чоловіка, Меґі. А потім ми поїдемо до Елінор. Не пізніше ніж післязавтра.

Меґі втупилася в тарілку. Які тільки неймовірні наїдки можна замовити на сніданок у дорогому готелі! Але на свіжі вафлі з суницями вона вже втратила апетит.

— Гаразд, тоді побачимося за два дні! Дай мені слово честі, Мортимере! — У голосі Елінор не можна було не помітити тривогу. — Ти приїдеш, навіть якщо твій візит до Феноліо виявиться марним. Пообіцяй мені!

Мо мимоволі всміхнувся й промовив:

— Слово честі, Елінор!

Тітка з полегкістю зітхнула і взялась за круасан, що весь цей час очікував своєї черги в неї на тарілці.

— Не питай, на що мені довелося піти, аби роздобути цю адресу! — промовила вона з повним ротом. — Той чоловік мешкає справді неподалік звідси, машиною годину їзди, не довше. Дивно, що вони з Каприкорном живуть так близько один від одного, чи не так?

— Так, дивно, — буркнув Мо й поглянув у вікно.

У парку перед готелем серед пальм гуляв вітер.

— Майже всі історії його книжок відбуваються в цих місцях, — провадила Елінор. — Але він, наскільки я знаю, довго жив за кордоном, а сюди повернувся лише кілька років тому. — Вона підкликала кельнерку й попросила долити кави.

Кельнерка запитала в Меґі, чи принести їй що-небудь іще, але та похитала головою.

— Мо, я більш не хочу тут лишатися, — стиха промовила дівчинка. — І їхати ні до кого не хочу. Я хочу додому. Чи хоч би до Елінор.

Мо взяв свою чашку з кавою. Щоразу, коли йому доводилося робити що-небудь лівою рукою, він і досі кривив обличчя.