Чорнильне серце

Один із псів заліг у траві й заходився лизати собі лапи. Баста розлючено копнув його ногою під бік і смикнув за повідець.

— Як хочеш, вертайся в село! — закричав він на Пласконоса. — Але я того вогнеїда впіймаю й пообтинаю йому всі пальці, один по одному! Побачимо, чи й тоді він так само спритно гратиметься своїми м'ячиками! Я завше казав, що довіряти йому не можна, але ж босові так подобалися його фокуси з вогнем!

— Ну, добре, добре. Усі знають, що ти ніколи не міг його терпіти, — знуджено промовив Пласконіс. — Та, може, він зовсім не причетний до того, що всі вони зникли? Ти ж бо й сам знаєш, він уже не раз зникав і знову з'являвся, коли йому на думку спадало. Може, завтра знову прийде, мовби нічого й не сталось.

— Атож, цього від нього можна сподіватися, — пробурмотів Баста й рушив далі.

З кожним кроком він наближався до дерев, за якими ховалися Мо й Вогнерукий.

— А ключі від машини тієї гладухи, виходить, Чарівновустий вичитав з-під моєї подушки, еге ж? Ні, цього разу він од нас не відкрутиться, нехай і не старається! Адже він прихопив із собою ще дещо — таке, що належить мені.

Вогнерукий мимоволі мацнув рукою по своєму паску, наче злякався, що Бастин ніж подасть голос своєму господареві. Один із псів підвів морду, принюхався й потяг Басту до дерев.

— Він щось почув! — Баста стишив голос, хрипкий від хвилювання. — Ця дурна тварюка таки щось винюхала!

Ще кроків десять чи, може, й менше, і Баста опиниться біля дерев. Що робити? Що їм тепер робити?

Пласконіс, зробивши недовірливу міну, почалапав услід за Бастою.

— Мабуть, десь відчули дикого кабана, — долинув до Меґі голос Пласконоса. — Цих бестій треба остерігатися: зіб’ють з ніг — і гаплик! Прокляття, схоже, там змія! Така чорна, знаєш? Здається, у тебе в машині є протиотрута, еге?

Він став, наче вкопаний, і вже не сходив з місця, лиш витріщався собі під ноги. Баста не звертав на нього уваги. Він поспішав за псом, який щось відчув. Ще кілька кроків, і Мо, якби випростав руку, міг би дотягтися до свого переслідувача. А той скинув з плеча рушницю, спинився й нашорошив вуха. Пси потягли його ліворуч і, зчинивши гавкіт, застрибали перед одним із дерев.

У його кроні сидів Ґвін.

— А що я казав! — вигукнув Пласконіс. — Собаки винюхали куницю! Ця погань так смердить, що її відчув би і я!

— Це куниця не проста! — процідив крізь зуби Баста. — Невже не впізнаєш? — Він втупив погляд у розвалену хатину, але нічого підозрілого, схоже, не побачив.

Цією миттю й скористався Мо: він вискочив із-за дерева, схопив ззаду Басту й спробував вирвати у нього-з рук рушницю.