Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
— Я поїду з тобою, — нарешті промовив Вогнерукий. Він знов провів пальцями по рубцях у себе на обличчі, і на них лишилося трохи сажі. — Поїду, якщо ти збираєшся до того чоловіка. А там побачимо…
Позаду них розлігся гучний сміх. Вогнерукий озирнувся. Ґвін намагався видертися Фаридові на голову, а той сміявся так, ніби нема нічого приємнішого, ніж коли куниця гострими кігтями впинається в шкіру.
— Він за домівкою зовсім не тужить, — пробурмотів Вогнерукий. — Я його питав. Ані крапельки! Усе це… — він показав рукою довкола, — йому до вподоби. Навіть гуркіт і сморід машин. Хлопець щасливий, що опинився тут. Ось йому ти вочевидь зробив велику послугу.
В погляді, яким Вогнерукий подивився на Мо, було стільки докору, що Меґі мимоволі взяла батька за руку.
Ґвін зіскочив з Фаридового плеча й заходився допитливо принюхуватися до бруківки. Одне з дітей, які доти гралися поміж столиками перед рестораном, нахилилося й, не вірячи власним очам, вражено розглядало невеличкі ріжки у Ґвіна. Та не встигло воно простягти руку до звірятка, як підбіг Фарид, схопив Ґвіна й знов посадив собі на плече.
— І де ж він мешкає, той?.. — Вогнерукий, не доказавши, затнувся.
— За годину їзди звідси.
Вогнерукий мовчав. На небі заблимав вогнями ще один літак.
— Часом вийдеш рано-вранці до криниці вмитися, — пробурмотів Вогнерукий, — а над водою кружляють оті крихітні феї, трохи більші за ваших бабок і сині, мов пелюстки фіалки. Любили сідати в чуб, а іноді могли і в обличчя плюнути. Вони були не дуже привітні, але вночі мерехтіли, як світлячки. Впіймаю одну таку й посаджу в скляний слоїк. І якщо потім увечері перед сном випустиш її, то сняться такі чудові сни!
— Каприкорн казав, там були кобольди й велетні, — тихо промовила Меґі.
Вогнерукий замислено поглянув на неї й кивнув головою:
— Так, були. Кобольди, мохині, скляні чоловічки й жіночки… Каприкорн не дуже їх любив, геть усіх. Він ладен був їх повбивати. Влаштовував на них полювання… Він полював за всім, що втікало від нього.
— То, мабуть, дуже небезпечний світ. — Меґі спробувала уявити собі велетнів, кобольдів… І фей. Колись Мо подарував був їй книжку про фей.
— Так, небезпечний. — Вогнерукий знизав плечима. — То й що? Цей світ теж небезпечний, хіба ні? — Він рвучко розвернувся, підійшов до свого заплічника й закинув його за спину. Потім рукою підкликав Фарида.
Хлопчина підхопив сумку зі смолоскипами та м’ячиками й поквапився за Вогнеруким. Той ще раз обернувся до Мо й сказав:
— Не смій тільки розповідати тому чоловікові про мене! Я не бажаю його бачити. Я зачекаю на тебе біля машини. Я хочу лише знати, чи має він ще одну книжку. Зрозумів? Бо до Каприкорнової мені повік не дістатись.
Мо стенув плечима:
— Як хочеш…
Вогнерукий оглянув свої почервонілі пальці й погладив розпухлу долоню.
— Чого доброго, він ще надумає розповідати мені, чим завершується моя історія, — пробурмотів він.
Меґі звела на нього недовірливий погляд.
— Хіба ти не знаєш?
Вогнерукий усміхнувся. Меґі все ще не подобалася його усмішка. Здавалося, за нею він завжди щось приховував.
— А що ж у цьому такого незвичайного, принцесо? — стиха промовив Вогнерукий. — Ось ти хіба ти знаєш, чим завершується твоя історія?
На це Меґі відповіді не мала.
Вогнерукий підморгнув їй і відвернувся.
— Завтра вранці чекатиму біля готелю, — кинув наостанок.
І, вже не обертаючись, попростував геть. За ним з важкою сумкою поспішав Фарид, щасливий, мов бродячий собака, який нарешті знайшов собі господаря.
Цієї ночі повня у небі скидалася на жовтогарячий апельсин. Перше ніж лягти спати, Мо розсунув завіски на вікні, щоб було видно місяць — яскравий ліхтар серед міріад білих зірок.
Обоє довго не могли заснути. Мо придбав кілька книжок у м’яких обкладинках, таких пошарпаних, ніби вони вже побували в десятках рук. Меґі почала читати книжку про лиходіїв, яку їй подарувала Елінор. Книжка їй сподобалась, та невдовзі повіки злиплися від утоми. Дівчинка швидко заснула, а Мо сидів поруч, усе читав, читав, і з чужого небосхилу йому присвічував у вікно жовтогарячий місяць.
Коли Меґі злякано прокинулась від якогось плутаного сну, батько так само сидів у ліжку з розгорненою книжкою в руках. Місяць уже давно поплив собі далі, і у вікно заглядала лише ніч.
— Не спиться? — запитала Меґі й сіла в ліжку.
— Угу. Той дурний псюра вкусив мене за ліву руку, а ти ж бо знаєш, я люблю спати на лівому боці. А крім того, в голові стільки всіляких думок…