Війна і мир 3-4

XVIII

Коли П’єр повернувся додому, йому подали дві принесені цього дня афіші Растопчина.

У першій говорилось про те, що чутка, ніби граф Растопчин заборонив виїзд з Москви — неправдива і що, навпаки, граф Растопчин радий, що з Москви виїжджають панії та купецькі жінки. «Менше страху, менше новин, — як говорилося в афіші, — але я життям відповідаю, що лиходій у Москві не буде». Ці слова вперше показали П’єру, що французи будуть у Москві. У другій афіші говорилося, що головна квартира наша у Вязьмі, що граф Вітгенштейн переміг французів, але що оскільки жителі бажають озброїтися, то для них є приготована в арсеналі зброя: шаблі, пістолети, рушниці, які жителі можуть одержати по дешевій ціні. Тон афіш був уже не такий жартівливий, як у колишніх чигірінських розмовах. П’єр замислився над цими афішами. Очевидно, та страшна грозова хмара, якої він жадав усіма силами своєї душі і яка разом з тим викликала в нього мимовільний жах, — очевидно, хмара ця наближалася.

«Стати на військову службу і їхати в армію чи дожидатися?» — всоте питав себе П’єр. Він узяв колоду карт, що лежала в нього на столі, і почав розкладати пасьянс.

— Якщо вийде цей пасьянс, — казав він сам до себе, стасувавши колоду, тримаючи її в руці і дивлячись угору, — якщо вийде, то це означає... що означає?.. — Він не встиг вирішити, що означає, як за дверима кабінету почувся голос старшої княжни, яка питала, чи можна ввійти.

— Тоді буде означати, що я повинен їхати в армію, — договорив собі П’єр. — Увійдіть, увійдіть, — додав він, звертаючись до княжни.

(Лише старша княжна, з довгою талією і скам’янілим обличчям, досі жила в П’єровому домі; дві менших повиходили заміж.)

— Пробачте, mon cousin, що я прийшла до вас, — сказала вона докірливо-схвильованим голосом. — Адже треба, нарешті, на що-небудь наважитись! Що ж це таке буде? Усі виїхали з Москви, і народ бунтує. Чого ж ми залишаємось?

— Навпаки, усе, здається, гаразд, ma cousine, — сказав П’єр з тією звичкою до жарту, яку П’єр, завжди ніяковіючи від своєї ролі благодійника перед княжною, засвоїв собі щодо неї.

— Так, це гаразд... добрий гаразд! Мені сьогодні Варвара Іванівна нарозповідала, як війська наші відзначаються. Це вже справді можна честі приписати. Та й народ зовсім збунтувався, слухати перестають; дівка моя, і та грубіянити стала. Так ось незабаром і нас бити почнуть. По вулицях ходити не можна. А головне, сьогодні-завтра французи будуть, чого ж нам чекати! Я про одно прошу, mon cousin, — сказала княжна, — накажіть одвезти мене до Петербурга: яка я не є, а під бонапартівською владою жити не можу.

— Та годі-бо, та cousine, звідки ви черпаєте свої відомості? Навпаки...

— Я вашому Наполеону не підкорюся. Інші як хочуть... Якщо ви не бажаєте цього зробити...

— Та я зроблю, я зараз накажу.

Княжні явно досадно було, що не було на кого сердитись. Вона, щось шепчучи, сіла на стілець.

— Але вам це неправильно доносять, — сказав П’єр. — В місті зовсім тихо, і небезпеки ніякої нема. Ось я щойно читав... — П’єр показав княжні афішки. — Граф пише, що він життям відповідає, що ворог не буде в Москві.