Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Наприкінці XV ст. українські землі, в першу частину та їх частина, що примикала до Великого степу, опинилися на кількасот років у досить специфічному становищі, яке характеризувалися наявністю постійної небезпеки нападу з боку Кримського ханату й Оттоманської Порти. У цьому випадку не йшлося про поодинокі вторгнення, це була системна стратегія, направлена на спустошення якомога ширшого ареалу територій степу та лісостепу задля розширення зони кочовищ. Причина полягала в тому, що Крим не мав можливостей утримувати захоплені території за допомогою постійних гарнізонів. До того ж дана стратегія підпитувалася ще й економічним фактором, а саме захопленням ясиру, внаслідок чого більшість населення на турецькому і кримському прикордонні тією чи іншою мірою матеріально залежала від здобичі. Таким чином, склалася ситуація, за якої мир на кордоні був не можливий. Ситуацію найкраще характеризує скарга 1545 р. волинської шляхти на те, що є мир з татарами чи нема, вони все одно на коні.
Отже, Козацьке військо розвивалося в специфічних умовах. З одного боку — це Великий кордон, життя на якому не знало миру, де кожну хвилину козак мав бути готовим до нападу кочовика. З іншого — відсутність власної держави і, нерідко, ворожість влади Речі Посполитої до козацтва унеможливлювали стабільне забезпечення всім необхідним, утруднювали створення постійної госпітальної служби та ін. Усе це вплинуло на вольові й професійні якості українського вояка, стимулювало його віру в свої сили і в силу товариства.
В умовах постійного очікування небезпеки народжувався новий тип вояка — універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не менш важливо, такого, що сприймав свою військову діяльність скрізь призму боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і тактика козацького війська. В основі військової воєнної діяльності козацтва на кордоні лежали:
1. захист України від вторгнення турецько-татарських військ;
2. напади на території Османської імперії та її васалів;
3. визвольна боротьба українського народу.
Первинною структурою козацького війська була ватага. Уже з кінця XV ст. козаки фігурують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. При перших походах козаків джерела повідомляють про це загалом. Але вже за 1533 р. ми маємо чи не першу згадку про окремі козацькі загони з ватажками на чолі. З розвитком козаччини збільшувалася і кількість загонів і ватаг, поступово змінювалася і ускладнювалася їх внутрішня організація. Уже в 1560-х рр. під час Лівонської війни литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні й хоругви, які, в свою чергу, поділяються на десятки. З виникненням Запорозької Січі з’являються і більші за розміром тактичні одиниці — полки. Уже на кінець XVI ст. бачимо чітку структуру війська запорожців. Верховним воєначальником був гетьман. Нижче йшли полковники, сотники й десятники. Усі посади були виборними. Маючи на перший погляд нечисленний старшинській склад (у нідерландському війську, наприклад, у роті зі 100 чол. 28 становили командний і спеціальний склад), козаки володіли іншими внутрішніми важелями управління і нагляду за порядком під час бою, а саме апаратом товаришів. Товариш — старий козак, ветеран, становив кістяк десятку. Саме він був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і, відповідно, збільшувало мобільність пересічного вояка.
Паралельно запорожцям з 1580-х рр. розвивається реєстрове козацтво. Специфікою воєнної організації останнього було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не тільки тактичну, а й адміністративну роль. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р., коли воно було поділено на шість полків. На відміну від реєстрового війська, у запорожців кількість і чисельність полків і сотень ніколи не була сталою.
Чисельність українського козацтва зростала протягом усього XVI ст., але все ж не встигала за поголосками, які сучасники розносили по Європі. Показовим прикладом є дипломатична місія Еріха Лясоти. Останній розраховував завербувати принаймні 20 тис. вояків, а реальні мобілізаційні можливості козацтва коливалися в межах 6 тис. У XVI ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2–3 тис. чол. У першій чверті XVII ст. внаслідок ряду внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Як наслідок, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тисячне військо. Це найбільший військовий контингент козацької доби до Національної революції. Уже в 1620—1630-х рр. козацькі війська зменшуються з 37 тис. (разом із селянами) у Трясила, до 6–8 тис. у Острянина.