![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Пан Лемпарт нікуди не поїхав. Дана довго гадала — а чому б це… Зрештою вирішила, що княжич соромиться батька Володаря, котрий і прислав його навчатись.
Пан Трембич потиху оповідав Дані про оте навчання зелемінців.
— Не знаю, що вони робили вдома, — посміювався у вусики пан Ярослав, — але напевне не займалися військовою справою. Битися на мечах обоє вміють, але то є все… Нічого не можуть — ні паски затягти при потребі, ні спрагу терпіти, ні ходити тихо. Ломляться по кручах, наче барани… Першого разу ми ще й двох годин не проїхали, а вони вже питають, коли сядемо їсти… А найсмішніше було, коли я вночі здійняв тривогу, начебто справжню. Цей, Лемпарт, хоч здогадався меча вхопити, а його приятеля ми потім знайшли на скелі, що зветься Заплакана Дівчина. Бідолаха кинувся тікати, і, не знаючи дороги…
— Ви хочете сказати, Ярику, — хихикнула Дана, — що пан зелемінець зміг видертися на оту скелю?
— Вилізти-то він виліз, — хмикнув пан Ярослав, — а от назад спуститися не зміг… Лихо, та й годі… Не знаю, як вони там служили у тому Зелеміню, і чи служили взагалі. Мені так здається, що обоє панків більше пиячили та грали у кості, чим вони й зараз розважаються у вільний час. І ще, знаєте, панно… От ми з вами — одного лігва парди… Ельберійського… Світ відчуваємо однаково, незважаючи, на те, що ваші гарнесенькі вушка…
— Ой, милий друже, — всміхнулася Дана, — дайте спокій моїм вушкам… Вони і так щодня червоні від дуже пильних поглядів деяких осіб.
— Оце саме про це я і хотів мовити, — незворушно сказав пан Трембич, — ні я, ні жоден поштивий кругловухий ельберієць ніколи не стане дивитися так на вродливу дівчину. Якщо це буде й надалі, то я пущу пана Логіна гуляти по світі зовсім безвухим. А потім візьмуся й за пана Лемпарта, бо він не тільки потакає родичу, а й сам дозволяє собі подібні погляди у ваш бік. Панна є оберегом нашої фортеці, і залога не допустить, аби її скривдили двоє покручів.
— Милий пане Ярику, — розчулено мовила Дана, — я дуже вам вдячна, але панна і сама зможе за себе постояти…
— Чи мені не знати, як ви володієте мечем, — мовив Трембич з усміхом, — коли ваш батько навчав нас парному бою. Але все одно — будьте обережні. Ці двоє поганців приволікли сюди отих своїх кедазьких слуг, і тепер у фортеці десяток незмінених людей, а їхніми господарями є напівкровний ельф, і напівкровний ельберієць. Мені це не до вподоби, і пану сотнику також. Ми досить довго воюємо з незміненими, і знаємо, які огидні речі вони можуть…
Дана про все це знала… І зі страшненьких оповідок про сплюндровані ішторнійцями гірські хутори, і з братових сувоїв, в яких описувалися війни минулого. Жінка у незмінених народів найчастіше вважалася річчю, яку можна було використовувати без її волі, або — в кращому разі безмізкою хатньою тваринкою, котра має лише лащитися до господаря і зі вдячністю приймати і пестощі, і удари чоботом.
Але щоб вона, донька сотника, остерігалася власних одноземців… В цьому було щось настільки гидке, що дівчина подумала навіть — а чи не ревнує її милий пан Ярик до княжича Лемпарта?
Чмихнувши від самої цієї думки, Дана вирішила, що відважний десятник може не хвилюватися. Особи, котрі фарбують волосся горіховою настоянкою, ніколи не були в її густі…
Коли настала черга Дани виїжджати з вартою, вона помітила серед десятку Трембича лише одного зелемінця. Пана Рудана Логіна сотник відправив з іншим десятком і зовсім у інший бік. Стосунки поміж Трембичем і цим панком погіршали настільки, що пан Дзвенислав вирішив забезпечитися.
Другої ночі їхнього вартування десяток зупинився в Гадючій Улоговині. Відбувши своє на чатах, Дана сиділа біля вогнища. Спати їй не хотілося, хоча вона порушувала основне правило вояка — відновлювати сили за перших же сприятливих обставин.
Пан Лемпарт теж не спав. Він лежав на боці і дивився у полум’я. Дівчина помітила, що Володаревич дійсно схуд, якщо й не вдвічі, то дуже сильно. Він наче скинув з обличчя ману, і на тому обличчі проступили риси дивного. До того ж зелемінець засмаг і якось вигарнів. Тільки світлі, аж прозорі очі нагадували про його чужинецьке походження.
— Панна теж не спить, — сказав він, — чому панна сумує?