Слідопит, або Суходільне море

— Але ж, дядечку, кругом тихо, як у вусі! Хіба ж може бути ще тихіше, адже в лісі навіть жоден листочок не ворухнеться!..

— Листочок! Листочок! До чого тут листя, Мейбл? Де ти бачила в океані — листя? Якщо хочеш переконатися, справжній це штиль чи ні,— перевір на свічці: коли полум’я зовсім не зворухнеться — отоді-таки вітру нема. От побувала б ти в тих широтах, де повітря таке застійне, що його важко навіть вдихнути, отоді б мала поняття про справжній штиль. Там людям просто не вистачає повітря. А глянь ось на це озеро. Вода в ньому і не колихнеться, як молоко в мисці чи вода в бочці, доки з неї чопа не витягли. В океані ж вода ніколи не стоїть нерухомо, хай би там був і хтозна-який штиль.

— Та невже, дядечку! Навіть і в штиль?

— Що значить — «невже», дочко! Кажу ж, що ні. Океан дихає, мов живий, і його лоно, як пишуть поети, завжди здіймається, хоч повітря ньому навряд чи більше, ніж у пляшці з водою. Ніхто ще зроду не бачив океан таким тихим, як це озеро: він то здійметься, то осяде, так, наче має легені.

— Та й озеро теж не завмирає повністю; он дивіться, як біля берега брижиться вода і часом чути, як гупає прибій у прибережні скелі.

— Що то — задрипана поезія! Так можна й бульбашки у воді назвати брижами, а плюскіт води, коли миють палубу,— прибоєм. Онтаріо буде так проти Атлантичного океану, як індіянська пірога проти лінійного корабля! Але це зовсім не принижує Джаспера,— аж ніяк ні, він хлопець непоганий, а якби йому ще знань, він був би справжньою людиною.

— Невже ви Джаспера вважаєте невігласом, дядечку? — запитала, зніяковівши, Мейбл і відвернулася, ніби щоб поправити коси, а насправді, щоб сховати від дядька обличчя.— А я вважаю, що Джаспер — Прісна Вода знає більше, ніж будь-хто з ровесників його стану. Правда, він мало читав, бо де тут, на краю світа, дістанеш тих книжок, але він, як на свої роки,— принаймні так мені здається,— досить тямовитий.