![Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/0/6/opovistki-z-meekhanskogo-prikordonnya-pivnich-pivden-uk-download.jpg)
Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]
- Автор: Вегнер Роберт М.
- Серия: Оповістки з Меекханського прикордоння #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Рідна Мова
- ISBN: 978-966-917-387-4
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]». Краткое содержание книги:
— Ти був мужнім, — прошепотів нарешті.
Навколо зібралися його люди. Він ледве їх помічав. Делікатно торкнувся обличчя вмираючого, хтось зняв свій плащ і подав йому. Кеннет сунув скручений матеріал хлопцю під голову.
— Ти справжній солдат, малий. Найсправжнісінький вартівник.
Він встав, проштовхався крізь солдатів і зійшов на підвищення. Зупинився біля столу тахґа.
— Графине, скажіть, ми матимемо мирний договір?
— Так, лейтенанте. Ми підпишемо відповідні умови, — вона зуміла глянути йому в обличчя. Він не думав побачити сльози.
— Добре. Тахґу, посольство отримає відповідний супровід на зворотному шляху?
— Авжеж. Ви хочете вже повернутися?
— Я мав наказ доставити делегацію сюди. Виконав його. Одного з моїх людей… з моїх солдатів треба якнайшвидше поховати вдома. Принаймні це я йому завинив. Принаймні стільки йому завинила Імперія.
Він відвернувся. Графиня різко ворухнулася.
— Лейтенанте, я… напишу рапорт, в якому в подробицях розпишу все про справу, — прошепотіла вона й додала голосніше, — всі… подробиці. Це не повинно погано скінчитися. Ваша рота…
— Моя рота — це моя справа, графине. Він катував цю дитину, а потім наплював на плащ і вийшов звідси живим, забравши плащ із собою. Що ти зробив би, тахґу, якби він не був твоїм племінником?
— Відірвав би йому голову, вартівниче. За ганьбу, яку він стягнув на мій дім, — вони зустрілися поглядами. Кеннет не сподівався знайти на обличчі володаря Винде’канна такого похмурого, первісного в своїй глибині жадання справедливості. — Я обіцяв його матері… — прошепотів він.
— Чи його кров стане між нами?
Здивування. Очі Аерисса стали дуже холодними.
— Я обіцяв, що не виступлю проти нього, а не що стану його захищати на кожному кроці. Особливо коли він намагається видерти мені трон з-під заду… У нього триста людей, — додав за мить.
— Знаю, — лейтенант кивнув і спустився до своїх солдатів. Вони мали поспішати.
* * *
Зібралися у відведених для постою кімнатах. Тіло хлопця забрали з собою, і ніхто не намагався їх зупинити. Коли виходили з головної зали, їх супроводжувала тиша. Та сором. Знак роти було зганьблено, а людина, яка це зробила, жила і малася добре. Після повернення до казарм їх буде засуджено та, найімовірніше, розпущено. Шоста рота припинить своє існування.
Кеннет стояв у центрі найбільшого приміщення й дивився, як вправляються його люди. Брали зброю, вдягали обладунки, пакували припаси в дорогу. Ніхто не дивився йому в очі. Ніхто взагалі на нього не дивився. Боягуз. Це слово висіло в повітрі, ліпилося до стін, наповнювало простір. Ніхто не промовив його вголос, але…
Він стиснув кулаки й тоді відчув рух. Андан. Великий десятник поволі йшов до нього, не тягнувся за зброєю, але це йому не було потрібно. Досить і того, що він скаже те, про що більшість думала.
— Пане лейтенанте… — Варгенн підійшов до нього перший. — Ми знаємо.
— Що ви знаєте, десятнику? — прохрипів він.
— Що інакше не можна було. Що цей бандит хотів нас… вас спровокувати, а якби ми взялися за зброю, пролилася б кров. Вони чекали цього, там, за дверима. Що тоді почалася б війна, а ніхто не хоче війни на західному кордоні. Не тепер. І ми знаємо, що це ви найбільше заплатите за все, що відбулося. Ви нас недооцінюєте, а цього не треба робити. До того ж, нам і самим не легше, — закінчив він тихо.
Коли підофіцер почав говорити, більшість солдат завмерли. За мить наче почали ворушитися швидше, і Кеннет упіймав кілька випадкових поглядів. Най тобі, Велерґорфе! Усі знали, га? Десятник був вартий своєї ваги в золоті.
— Добре! — гарикнув він. — А тепер стояти і слухати, що скаже вам ваш лейтенант!
Коли він скінчив і поставив питання, тридцять дев’ять чоловіків випросталися і відсалютували як один.
* * *
Бігли швидким трухцем, один за одним, стежиною такою вузькою, що двоє людей не зуміли б на ній розминутися. Старий шлях контрабандистів і бандитів скорочував їм дорогу на цілий день. Торішній сніг скрипів під ногами, дерева, що вчепилися в скелі, схилялися над ротою, коли та, як громадка духів, проходила повз них. Не було чути жодних звуків, крім ритмічного дихання й тихого побрязкування обладунків. Якби хтось побачив їх здалеку, то навряд чи зміг би сказати, кого він зустрів на стежині — людей чи з’яв.
Гірська Варта намагалася дізнаватися про всі шляхи в горах, і не тільки на території Імперії, а й поза її межами. Це завжди приносило свої плоди. Їм потрібно було дістатися до Ґавен’ле, міста, що лежало на південь від Рогу. По прямій замок та Ґавен’ле розділяла дистанція приблизно в сорок миль — у горах, навіть для вишколеного підрозділу після відпочинку, це було два дні інтенсивного маршу.