Скорботна п'ятниця
- Автор: Астуриас Мигель Анхель
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Петр Соколовский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
Сестрички спокійно дивилися на ці витівки. Вся заподіяна шкода оберталася додатковим зиском. За те, й за те, і ще за те, — рахували вони. Битий посуд, понівечені столові прибори, порвані серветки — все піде в рахунок, в отой довжелезний рахунок, який принесуть до сплати підготовчому комітетові.
По обіді знов у місто, геть від цієї оранжерейної прохолоди, від лискучої зелені велетенського листя, кекекске, від гладеньких і пощерблених мечів агав, тріпотливих листочків кручених рослин, золотих кілець на бурштинових стеблах бамбука, від бегоній, волохатих кактусів, плющів, які обплутували стіни й дахи; вони повернулись у світ задушливого міста, кожен до своїх справ, а в їхніх вухах бриніли перші акорди пісні, що стане їхньою піснею, їхнім гімном, — бойової студентської «Чалани».
XVII
Що ж це воно діється? Кого ви запитуєте — мене? Спитайте в тих, хто може цьому зарадити, у чиїх руках влада, військо, поліція. Але щось же треба робити. Так. Так. Щось треба робити. Піти до дружини міністра внутрішніх справ і про все розповісти. Звичайно, їм це відомо. Але звернутися до влади від імені світських дам не завадить. Піти до міністрової дружини, а та вже зуміє переговорити зі своїм чоловіком. Не можна давати волю отим шибайголовам. Не можна. Ну то й що, як вони студенти? Хай вони будуть і перестуденти, але хто їм дав право перетворювати скорботну п’ятницю на карнавальну п’ятницю? Або, як вони кажуть блазнюючи: п’ятницю скорботи усіх незайманих дівчат. Почнімо з цього. До того ж вони виступають проти святої матері-церкви, суспільства, уряду! Проти уряду — то нехай: він цього заслуговує, бо ж дозволяє студентам виробляти все, що їм заманеться. Та хіба тільки студентам? А тим, хто їх підбурює? І не на добрі діла. Воно ніби й не страх, але щось дуже подібне до страху відчувають люди перед отим набродом шмаркачів. Мабуть, це почуття безсилля. Так, так. Ми безсилі. А чому? Та тому, що любимо дивитися правді в очі. Тут і страх, і безсилля, і самобичування, і мазохізм. Ми з насолодою споглядаємо і слухаємо все, що вони плещуть язиками, виставляють на своїх возах і малюють на транспарантах. Якби в країні існувала справжня свобода друку, то їм би не було потреби випускати свою бунтарську газетку «І не введи нас у спокусу…». Так, святкову, бо цього дня немає на них ніякої управи: ні поліції, що припинила б неподобства на вулицях, ні чесних людей, котрі стали б на захист віри. Ет, віри… Не католики, а справжнісіньке тобі посміховисько. В іншій країні католики виступили б як один і камінням та палицями швидко розігнали б отих хуліганів. Дурне блазнювання. Дотепно, кажете? Вульгарна й аморальна дотепність.
Двері кабінетів високих військових чинів раз у раз рипіли, пропускаючи елегантних і гордовитих дам. Ніколи не зважилися б вони поткнутися сюди, якби не така скрута. Адже тут самі чоловіки. Подумати, скільки чоловіків! І всі в уніформах. Так, мій полковнику, говорила дама з лебединою шиєю, а що каже генерал? Ми не мали змоги поговорити з ним про справу, сеньйоро, бо він заклопотаний, дуже заклопотаний. Усі ми, вся столиця, дуже заклопотані. Еге ж, проникнення іноземців, погодилася повнощока матрона зі схожими на черепашачі яйця очима, але я просила б… Гаразд, сеньйоро, я доповім генералові, яка громадська думка про студентську демонстрацію.
— Як ви гадаєте, полковнику, генерал вживе заходів? — спитала дама й захихотіла. Подруга штовхнула її ліктем, і та стулила підфарбовані губи. Вони сиділи в приймальні начальника поліції, а дамі чомусь здавалося, що вона в салоні мод у кравця, тільки він у військовій формі. Полковник відповів ще на кілька запитань і скінчив інтерв’ю. Його щастя, що він був не кравець.
— Кажанів несе нечиста! — сказав один офіцер іншому, перш ніж постукати в двері до полковника й доповісти, що прибули члени церковної курії.
— Нехай проходять до приймальні, генерал їх негайно прийме, — наказав полковник.
Офіцер клацнув підборами, козирнув і вийшов. Он які справи… Ці студенти ще завдадуть нам клопоту!
Невдовзі рипнули двері, почулись уривки розмови.
— Це розбещеність, генерале… розбещеність…
— Полковнику, проведіть шановних отців, — пролунав голос генерала.
— Це розбещеність, полковнику, розбещеність, — повторювали шановні отці, здебільшого товсті та рожевопикі, тільки декотрі з них були худі та жовті мов віск.
А тут, у клубі, гамір і крики. Все студентське нам подобається… Нароблять шкоди? Та якої там шкоди? Ви ніде не були, люди, не жили в Парижі. Отам бувають випадки… Згвалтовано стару консьєржку просто у вестибюлі. Бідолашна… Не ходи на вулицю того дня, замкнись у квартирі й сиди, нікуди не рипайся, і не доведи господи, щоб у тебе почалася гикавка або розлилася жовч. Якщо ж тебе все-таки перестрінуть, тоді вже будь вдячний бодай за те, що потрапиш до чорної хроніки… Студенти? То ж набрід!.. Е ні, старий, мої сини не набрід, а один із них, найстарший, навіть у підготовчому комітеті, отак. Заборонити? А чого це я маю забороняти йому? Нехай говорить правду в очі тим, що позасідали в уряді. То, якщо хочеш знати, — справжній набрід, лайно в уніформах! Нумо краще грати далі, старий: у тебе козирі, ходи ти… Воно, може, й так, — але все росте з кореня. Треба навчати дітей шанувати батьків. Тоді вони шануватимуть і все інше… Тільки не дружину ближнього!.. Не будь свинею! Тобі, бездітному, легко таке молоти. А батько страждає через дітей, якщо в нього є бодай крихта совісті. Бо існує конфлікт, старий, еге ж, конфлікт, з одного боку треба зберегти батьківський авторитет, а з другого… Ет, що тобі сказати: у тебе зроду не було дітей, то ти й не знаєш, що воно таке… Тобі подобаються витівки студентів?.. Еге ж, вони симпатичні, дуже симпатичні… Пам’ятаю, торік…