Уран [uk]

— Та що там ти згадуєш?!

— Вже забути пора!

— З кожним таке статися може, бо любов...

— Та ми вже помирилися з Полікарпом,— усміхнулася Чугаєві.— Поставили ми нову хату... як дзвіночок стоїть... А тепер, кажуть, будуть зносити. То я просила б наше правительство, щоб мою хату не зносили, хай приїдуть та подивляться, яка хата. І світла, і простора, і садочок виріс. Никодим у мене вже постарів — третьої хати не зведе, а Олег мій почерка славного має, а рубанка в руках тримати не вміє... Як казав Ничипір Сніп: вперед до перемоги комунізму! — закінчила Текля.

— Кожухар просить слова!

— Хай говорить!

— Проходьте, Михею,— запросив Підігрітий.

Михей відійшов од вікна, але за хвилину повернувся.

— Не можу пройти, людей стільки, що до трибуни не доберуся. Я звідси буду,— Михей сперся на лутку вікна й почав говорити.— Я за те, що говорили тут партійний Сніп і безпартійний товариш Савка. Хай Арсен Климович Турчин і Отар Долідзе копають шахти, вигрібають звідти те, що їм треба, а ми собі нагорі робитимемо своє діло. Їм буде добре, нам добре, й уряд буде задоволений... І щоб не переселяли нас.

— Ви дещо примітивно розумієте, товаришу Кожухар, масштаби «Факела» й технологію добування уранової руди,— перебив Михея Валинов,— це не так просто, як вам здається.

— Це ж секретні полєзні скопаємі! — вигукнув Перепічка.

— То розкажіть,— простодушно сказав Кожухар.— Бо про політику ми знаємо, про американські бази й про їхні... агресивні блоки... І правильно, що ми повинні дбати про силу нашої країни. А хто ж дбатиме, як не ми, народ? А ви розкажіть, що воно оце за уранова руда, щоб я знав, навіщо землю віддав. І ще: земля за нашим колгоспом закріплена державою навічно. Лежить у нас у сейфі під замком Акт. Дарина Михайлівна, наша славна трактористка, мати Платона Гайворона, у війну зберегла його, життям ризикуючи... Значить, ми віддаємо свою землю, а що ж за це одержуємо? Як жити будемо? Де колгосп, якщо залишиться якась бригада, грошей візьме, щоб нам виплачувати пенсії? У держави будемо просити? А я не хочу бути нахлібником. От і виходить, що ви, Іване Івановичу, приїхали з області, зібрали нас, а сказати нічого не можете, бо й самі не знаєте. Треба дочекатися Турчина, хай він усе нам розкаже, по селу з нами піде й покаже, що й де буде. А Гайворон хай розповість нам, що з колгоспом буде й з нами. Кожному хай скаже. Тоді ми будемо голосувати... Я теж, як і Ничипір Сніп, листа від уряду напам'ять знаю, і там написано, щоб ми прийняли рішення, розв'язавши всі проблеми... чуєте? Проблеми, які виникнуть у зв'язку з будівництвом рудника. А проблем — сотні. У Снопа — де буде хліб рости, у Савки — груша на городі, Текля журиться, що нову хату треба зводити, а Никодим уже... той... не парубок... Ми до всяких зборів звикли... Бувало, скличе, хай не ображається, Макар Підігрітий і каже: «Хто проти того, щоб підписуватися на облігації?» Всі мовчать, тоді Макар Олексійович каже Олегові Диньці: «Пиши — одноголосно за».