Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— Але як я йому носа втер у Москві?! — обурився Штром. — Забувати стали, шановний. Полетіли б ваші преси, якби не Штром. А взагалі ним займатися мав не я, а Божко.
— Божко, Божко, — бурчав директор фабрики. — У Божка тільки й на думці, щоб утекти.
— Які ж ви все-таки падлюки, — обурився головний інженер. — Хто на себе весь вогонь викликає? Хто з вас в очі сказав Гармашеві, щоб припинив справу, хто дівчину свою підсовує йому? Хто хоч чим-небудь пожертвував, крім Божка?
— Дівчину! — махнув рукою Басистий. — Що тобі дівчина! Нічим ти не жертвував, свою шкуру рятуєш.
— Я волію юшку з картоплею їсти вдома, а не за гратами. Все одно там смачнішого не дадуть, — зауважив Божко.
— І давно ви так думати стали? — не стримався Бородкін, який, попоївши, став складати недоїдки назад у целофановий мішечок. — Коли б не пізно…
— Не раз уже казав. Але ви — жаднюги! Вам усе мало.
— У мене таке відчуття, — докинув Одур, — Що по всій фабриці нишпорки снують. Аж тіло свербить. Куди не глянеш, то там, то тут причіпливі погляди. Мовби знають, догадуються і вичікують.
— Це у вас нервове. Мине. Та й митися частіше треба, тоді не свербітиме, — зло зауважив Бородкін.
— Але що ви пропонуєте? — спитав інженера Штром.
— Кінчати. Або хоч припинити на півроку— рік.
— Все одно, що дати себе обікрасти, — тяжко зітхнув постачальник. — Все на мазі, як по маслу йде.
— Як по маслу, — буркнув Одур. — Хитрющий ти, Марку Аврелійовичу! Ну й хитрющий! З Раїсою своєю розлучився. Квартиру їй купив. Тільки уночі в гості будеш приходити. Думаєш, не розумію. Золото, гроші в неї ховатимеш. Прийдуть до тебе з обшуком — самі старі кальсони знайдуть. А її обшукати прокурор не дозволить. Вона тобі не дружина тепер, а чужа людина, до тебе ніякого діла не має… Хитрий, як змій.
Штром вимушено засміявся.
— Давай і ти розлучайся…
— Щоб я за грати, а моя Белочка на моїй крові, як за комунізму, жила, на моєму ж ліжку з коханцем вилежувалася? Щоб він мій золотий годинник на свою волосяву руку одів, моє вино пив і на курорти їздив? Не діждуться! Краще нехай пропаде, нехай міліція забере.
— Не думав я, Одуре, що ти такий бовдуре, — скаламбурив Басистий і вперше за весь час посміхнувся. — А про дітей своїх подумав?
— Нехай про них держава думає, коли батька посадить…
— Ранувато скис, поки що й ти ніде не дівся, — зневажливо скривився Бородкін.
— Годі! — строго сказав Басистий. — Давайте до діла. Переходимо з беретів на подушки. Та й попиту на берети восени немає. Різальні верстати відрегулювати за ГОСТом — весь прокат давати повного профілю. Іграшки понад план не пресувати. Всі наші спроби погасити вогонь не вдаються. — Він засунув палець за комір і відтяг його, немов душило шию. — Почалися ревізії в крамницях… Стільки добра людям зробили, стільки речей хороших випустили, та хіба зважать на це?!
Він оглянувся, немов боявся, що за соснами вже причаїлися міліціопери. Але там нікого не було, і сосни розмірено похитували кудлатими головами. Божкові, котрий оглянувся слідом за директором, раптом згадалося, як приїздив сюди з Інною, як тяжке передчуття напосідало на нього серед цієї краси й простору, і він мимоволі зітхнув.
— А в крайньому разі, — вів далі Басистий, — запам'ятайте: свою шкуру не рятувати чужою. У нас тепер вона на всіх одна. Один піддасться — всі пропадуть. Вистоїмо — всі виплутаємось. Один за всіх, всі за одного. Ні в чому не признаватися…
Він театральним жестом простягнув руку над брезентом із залишками їжі, перекинутими порожніми пляшками, чарками, і кожний з присутніх, навіть Бородкін, подав йому руку.
— Друзі дорогі, товариші, брати! — зворушено промовив директор. — Зв'язані ми не на життя, а на смерть. Рідніші, ніж рідні брати. Присягнімося, хоч би що сталося, не зрадити один одного, не сказати нічого! — На очах у Басистого виступили сльози, і ніхто не мав сумніву, що вони були щирі. — Обнімемося і присягнемося, що на цьому все кінчаємо і більше не будемо. Амінь!
Він притяг найближчого до себе — Одура — і міцно поцілував його в губи.
Це було дивовижне видовисько. Немолоді, поважні з вигляду, добре одягнені чоловіки цілувалися один з одним і з сльозами на очах обіцяли покінчити з минулим, а якщо спіткає лихо — триматися, як скелі…
— Як скелі, як скелі! — задихаючись шепотів низенький Одур і, задираючи голову, цілував кудись у підборіддя довгов'язого Штрома.
— Як скелі, — витирав зрадницьку сльозу Басистий, обіймаючи водночас кремезного Андрія Божка і маленького Бородкіна.