Тайники розкриваються вночі
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайники розкриваються вночі». Краткое содержание книги:
Своїм успіхом Юрій Гармаш зобов'язаний чесним радянським людям, старшим товаришам з кримінального розшуку, які допомагають йому робити перші кроки в його нелегкій і потрібній справі. Дія роману відбувається в першій половині 1960-х років.
— П'ятсот, — хрипко видушив із себе Бублейников.
Лейтенант тріумфував.
— Оце правильно, похвалив він. — Про все інше поговоримо в Києві.
Старшина Ярмолинчук сів у кабіну вантажної машини, і вона рушила з місця. Слідом за нею по автостраді, наче конвоїри, йшли дві легкові. Юрій по радіо доповідав Вовченку про успішне завершення операції…
Поцілунки злочинців
Цього разу місце для розмови друзі вибрали на свіжому повітрі — біля Дніпра, у Корчуватому.
Чому не в ресторані, вдома в когось з них або на тій, тільки їм відомій, квартирі, де вони розважалися з молоденькими дівчатками? На це важко відповісти.
Можливо, тому, що їх уже душив страх. Багатоликий, липучий страх. Він ходив за ними, наступав на п'яти. Будив серед ночі, стукав у вікно, пульсував у скронях, стискав серце.
Він був усюди. Міг зненацька вискочити серед білого дня з підворіття і розреготатися в обличчя. Штовхнути в спину. Проскочити разом з ковтком горілки і зсудомити горло. Міг вилізти із товстого гаманця, зашелестіти грішми.
Мав тисячі облич. У посмугованому тінями вікні міг обернутися гратами, підступити постриженим у міліції волоцюгою. А то просто налітав хтозна-звідки й змушував здригатися, завмирати.
Можливо, саме тому кожному пайщикові з «акціонерного товариства «Оріон» останнім часом ставало задушно в своїх просторих квартирах. Не могли довго залишатися серед стін — весь час кортіло перевірити, чи ніхто не стоїть під дверима, чи вільно ще їм входити і, головне, виходити, коли заманеться.
До лісу приїхали двома машинами. Одур на своєму «Москвичі», Божко привіз Басистого, Штрома і Бородкіна.
Уже похолодало. То там, то там спалахували гаї, тільки сосни та поодинокі ялини зеленіли. Минала й рибальська пора, закінчувався осінній жор хижої риби: щуки, окуня, білизни…
Але про людсько око вони приїхали немовби вудити. Божко і Басистий закинули кілька разів новенькі імпортні спінінги і, витягши з річки лише твань та гілля, перестали ловити. Навіть Одур, який вважав себе за справжнього рибалку і пробував наловити окунів на юшку, незабаром теж відмовився від свого наміру. Було не до юшки.
Всі зібралися біля «Волги», і Андрій Севастянович витяг з багажника цупкий брезент.
Про діло говорити не квапились. Басистий сидів у машині і похмуро оглядав видолинок, який вів до Дніпра, виднокрай з білими перистими хмарками, що, може, востаннє голубів не по-осінньому. Чорний, у темному костюмі, він скидався на крука. На втомленому і наче постарілому обличчі з брезклими водянисто-білими повіками не лишилося й сліду від тієї бойовитості директора, яка викликала в начальства довір'я до його адміністративних талантів.
Коли Божко витяг з машини пляшки й почав розливати коньяк, Басистий мляво, наче мішок а картоплею, сповз на брезент і, не чекаючи інших, випив свою чарку.
Він покректав, посмоктав лимон і кинув оком на своїх підлеглих, які, опріч Бородкіна, наслідували його приклад.
Людина економна й непитуща, комірник не брав участі у складчині. Завбачливо узяв із собою пляшку «Боржомі», бутерброд у целофановому мішечку і, примостившись на краю брезентового полотнища, старанно жував.
Пили без тостів. Так само тихо закусювали — без звичайної завзятості й жартівливості. Незабаром, немов по команді, повідсовували чарки.
— Ну, — сказав Басистий, переводячи погляд з одного на другого.
— Кепські діла, — пригнічено відповів Одур, не підводячи очей. — Василь зовсім відбився від рук. Вовком дивиться. Не думаю, щоб продався, він у мене за ребро підвішений, але всяке на думку йде…
— Кинути собаці кістку — дві-три сотні. Голодний він у тебе… Кінець кінцем, якщо вони купили його, то й перекупити можемо… — зауважив Штром. — За більшу ціну, звичайно. А ви, шановний Володимире Августовичу, обіцяли кімнату, то врешті дайте, — звернувся до Басистого. — Директор!
— Нам цього кварталу жодного метра міськрада не виділила.
— А минулого?
— Минулого рано було давати. Одержить своє, дивись, і від рук відіб'ється. А так жде й вірно служить.
— Служить, — зітхнув Одур. — Тицяв йому вчора гроші — не бере. Каже, не треба… Боюсь, що тепер не тільки кімнатою, особняком не підмажеш.
— А хто вам казав, що відіб'ється, — вів своєї Штром, не слухаючи скигління начальника цеху. — Дозволили б йому зайняти без ордера. Потім організували б виселення. Він — до вас. Ви — захистили б. Живе чоловік, як курка на сідалі, з ласки вашої. Слухається — живе, задер носа — геть із сідала.
— Розумний ви, Марку Аврелійовичу, заднім числом, — буркнув Басистий. — А самі теж усе провалюєте. З квартирою Гармаша нічого не вийшло?..