Зарубіжний детектив

Паскару самовдоволено посміхається, наче Петронела прилюдно його похвалила. З мого дозволу він відповідає їй:

— Саме час мені образитись і закричати: «Наклеп!» Але я цього не зроблю. Духівницю писав не я і завіряв у нотаря в Лугожі також не я.

— Але ти їздив у Лугож, і не раз.

Тудорел Паскару доводить, що його мало турбують її докази:

— Не бачу нічого поганого в тому, що я чає від часу відвідував своїх родичів.

Петронела не може стримати злості:

— А те, що подібні візити безпосередньо причетні до солідної спадщини, яку ти одержиш!

— Петронело! — лагідно намагається заспокоїти її Братеш.

Паскару повертає до мене свою нахабну пику й ображено вигукує:

— Домнуле капітане, бачите, замість відповіді на запитання, поставлене домнулові Братешу, мене звинувачують у тому, що через мене Крісті був позбавлений спадщини. Це обурливо!

Попри свої слова, Енессі не почувається обуреним.

— Хоча тут і не місце займатися з’ясуванням моїх авторських прав, та я мушу заявити, що гонорар мені сплатили відповідно до запроваджених у нас норм… Справді, у нас із Крістіаном Лукачем точилися нескінченні розмови з цього приводу. Юнак рішуче підмовився від тридцяти п’яти процентів, що становили його частку. Скільки я не пояснював йому, що після інституту він довго ще відчуватиме потребу в грошах для придбання фарб, полотна і такого іншого, він і слухати не хотів. Зрештою, знаючи, що він гарячкує через свою молодість, я вніс ці гроші на його ім’я в ощадкасу. І віддав йому ощадну книжку, пояснивши, що, крім нього, ніхто не має права користуватися його грошима.

Я дістаю з досьє ощадну книжку, знайдену в кишенях небіжчика, і показую їм, запитуючи в маляра:

— Ця?

— Так.

Я відкриваю її і зачитую вголос, дивлячись на Паскару:

— «Дванадцятого жовтня зроблено внесок на суму сімнадцять тисяч п’ятсот леїв». Ви задоволені, домнуле Паскару?

Моє запитання ставить Енессі в скрутне становище — він часто кліпає віями, але видно, що він хоче виграти час. Нарешті Енессі знизує плечима:

— Нічого не розумію!..

Братеш мовчки киває головою, немов хоче сказати:

«Ось бачите, через таких типів ніхто не має спокою!»

Лілі теж спрямовує на мене погляд, ніби хоче щось запитати, але так і не зважується, знову завмирає в своєму кутку.

Я відповідаю на всі ці мовчазні запитання:

— Із сказаного тут стає ясно і зрозуміло, що причин, які могли призвести Крістіана Лукача до самогубства, слід шукати будь-де, тільки не у наших взаєминах із небіжчиком. Ви, бачу, всі троє згодні зі мною. Власне, цього й слід було сподіватися… Що ж, тепер можна зі спокійним сумлінням перейти до наступного акту…

Я дістаю з правої шухляди приготований заздалегідь касетофон Крістіана Лукача і ставлю його на стіл. Залягає тиша, мов у склепі.

Я не сумніваюся, що вони впізнали його. Тудорел Паскару не приховує свого подиву. Те саме можна прочитати на маляревому «мужньому обличчі». Лише Петронела Ставру ховається за вдаваною байдужістю. Проте, зачувши мої слова, і вона здригається.