Зарубіжний детектив
- Автор: Эдигей Ежи, Зинкэ Хараламб
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0405-0
- Переводчик: Анатолій Литвиненко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
Книгу складають романи:
ЗІНКЕ ХАРАЛАМБ. Любий мій Шерлок Холмс
КВАШНЕВСЬКИЙ КАЗИМИР. Загибель судді Мрочека
ЕДИГЕЙ ЄЖИ. Ідея в сім мільйонів
— Що ви скажете на це?
— Як на мене, факти, викладені в словах двоюрідного брата, цілком відповідають дійсності… Я не б’ю себе в груди, запевняючи, ніби люблю його… Ми навіть не були з ним близькими друзями, проте я переконаний, що вчинив справедливіше й чесніше, ніж ті, хто щодня присягав йому в своїй дружбі та коханні. Я не заперечую, що залицявся до домнішори Ставру… Але те, що я мстився їй за відмову, буде вельми нелегко довести. Мені не бракує вродливих партнерок, але дійти до того, щоб мститися котрійсь із них за те, що мені не пощастило з нею?.. Просто я хотів, щоб мій двоюрідний брат нарешті побачив, хто є хто насправді.
Його зненацька перебиває Валеріан Братеш:
— Петронела каже правду… Ми вирішили відкритися Крістіанові, але обережно. Та я не вірю, що ми зібралися тут лише для того, щоб з’ясувати, як зароджувалося наше кохання. Як в інших, так і в нас, нічого особливого.
Маляр бере руку Петронели в свою, і так вони й сидять — рука в руці…
Я кидаю блискавичний погляд на Петронелину матір і помічаю, що їй дедалі важче дається участь в «епілозі» нашої вистави. Що вдієш, я її не запрошував на розбір вчинків її дитяти, отже, нічим не можу зарадити… Якби вона тільки знала, що її ще тут очікує…
— Пропоную знову послухати Крістіана Лукача. Цього разу мова піде про інше.
Я вмикаю касетофон і прокручую плівку до моєї наступної позначки. Вмикаю звук. Звучить голос Крістіана Лукача…
«… повірити мерзотникові! Здається парадоксальним, але мій двоюрідний брат, падлюка з падлюк, одразу розкусив Валеріана… Свій свояка бачить здалека! Може, винюхавши все, Тудорел чекав слушної хвилини, а може, йому не вдалося домогтися взаємності в перемовах із ними. Хоч би що там було, коли Тудорел уперше спробував відкрити мені очі, я йому не повірив. Навпаки, я мало не вдарив його, коли він сказав: «Пильнуйся, для цього твого Валеріана нема нічого святого! Я не я буду, якщо одного чудового дня він не вкраде в тебе коханої!» Як я не відчув з самого початку? Щоб розпізнати його справжню личину, мені потрібно було аж чотири роки… Як я любив Валеріана, як обожнював його! Я вважав його взірцем шляхетності… І, можливо, я ще довго лишався б сліпцем і не усвідомлював би справжнього стану речей, якби не ця жінка… жінка з дитиною на руках і обличчям пречистої мадонни, яка чекала на мене біля собору святого Йосипа. Ми присіли на лавку, і вона зі сльозами на очах запитала: «Він узяв твою кохану, чи не так? Прийшов до тебе додому і вкрав?» Справді, я чимало відкрив для себе того дня. Відчай чи жадоба помсти штовхають нас на вчинки, які часом дуже важко пояснити. Цю жінку з дитиною на руках я бачив уперше в житті, а все ж, коли вона попросила зустрітися, відразу ж приїхав… Вона була однією з Валеріанових жертв. І дитина була теж його. Сумна й банальна історія… Як і все, до чого він дотикався… Навіщо йому потрібна була Петронела, навіщо він украв її в мене? Я мучився, не міг знайти відповіді. Лише цей мерзотник, мій двоюрідний брат, одразу знайшов її: «Братеша цікавить не так Петронела, як її батько. Невже ти не розумієш, що з таким тестем, надто коли маєш якісь здібності, можна далеко просунутися? Тим більше якщо маєш хоч трохи таланту…»
Я знову зупиняю магнітофон. Тиша в кабінеті стає тяжкою, нестерпною. Проте я не поспішаю її порушити.
— Ми пропустимо деякі незначні деталі, — звертаюся до всіх трьох, прокручуючи плівку до третьої позначки. — А тепер прошу слухати!
«… я не дорікаю Валеріанові, що він примусив мене працювати на нього, — мені потрібна була практика, я мав набратися досвіду. Проте він пішов на це лише щоб використати мене і як добрий педагог — слід віддати йому належне — зумів це зробити. Просто у нього два обличчя: він допустив мене до роботи, але водночас вичавив із мене все, що міг. Я справді багато чого взяв од нього, і це почасти його морально виправдовує. Одного я не можу йому пробачити — оформлення вистави «Північний вітер». Одного дня я поділився з ним, як з улюбленим своїм учителем, найбільшим своїм задумом: йшлося про створення декорацій до цієї п’єси. Він змусив розповісти йому геть усе, до найменших подробиць. Він слухав мене так уважно, що мені якоїсь миті здалося, ніби він пишається мною, і він знову був моїм ідеалом, як і в перші дні науки. Але настав день, коли… Жахливий день! Він зізнався з найневиннішим і найбуденнішим виглядом, що дирекція Національного театру доручила йому оформити декорації до вистави «Північний вітер». Він говорив зі мною так, ніби між нами ніколи й мови не було про мій задум… Тепер мої творчі ідеї звучали, як його власні!