День гніву

…Авжеж, і млини. Із Подолу, із Печерська, із Берестова, із Клова як ударимо сполох, то в вухах загуде. Сироматня ж, цехи, кинуться на арсенал по оружжя…

— Свойого у нас доволі. Заліза припасено.

— А щоб ще більше було, — вирік Римша й вивалив з череса таляри, дублони, дукати, — то ось вам гостинець на червоного півня!..

Чернь — цехові — підняли його на руки.

До ночі кружляли кухлі.

— …Я собі думаю, — говорив Римші, ідучи з Провалля, проміткий кравчик, — що тільки Максим у нас добре дбає. Ми — цехові, міщани, нас універсалом не підманеш, то все балаканина, книжне крутійство, ми знаємо самі, як панів пустити під хвилю. А знаття наше більше за козацьке й за мужицьке. Ми, кияни, приборкаємо й свойого, коли носа задер. Тут ми будемо закон становити, зрозумів? Ми — ті, що в проваллях, у ярах шкуру мнуть, сліпнуть над іглою, панятам-кармазинникам чоботи підбивають, ми закону хочемо! То осьде тільки таке право знають, що хто пан на землі — той у раю паном, а простак жив на землі в пеклі, то й по смерті іди в пекло простаком. Ми їх навчимо, а дзуськи — раювання годі, в Пана Бога всі ми рівні, того права й на землі хочемо. Чи не так, брате мій по Яфетові…

Мріли київські гори, закосичені садами на рудому небосхилі. Валуни темнющих хмар бігли над шпилями церков, парило в червневу передгрозову ніч.

— А що батько Хмель? Хіба не гербовий, хіба не пан? Зрубає ж гілляку, на якій сидить? Тісно йому в грудях за наш люд? Кривді своїй мсти шукає, а коли б кривди не зазнав, то б і меча не підняв. Коли б чернь, братія наша, не дала йому підмоги, то що чинив би тоді орел? Ні, до Максима Перебийноса серце наше лежить, Римшо. Максим посеред дороги не стане, Максим, глянь, і вогнем заснує, кров’ю затопить всю Україну, а в огні й крові народиться наш серм’яжний закон…

— А був же котрий з ваших киян у гетьманській квартирі?

— Пішли і йдуть щодня проміткіші й ті, що їм не терпиться, — скривився Полегенький, — посилали ми й гінця, так що ж, каже Хмель, щоб Києва глядіти й не гадати собі про сполох. Сам, каже, прийду й волю дам, а так — шкода говорити… Не ваші голови на це, мовив, а хіба його лучча? Може, наші простацькі, й за полковницькі стануть?..

«От куди тягне цеховий полковник, брат Полегенький, — подумав Римша, — його не вдоволиш і пірначем…»

А вранці, коли прокинувся й Рославець, що теж пізно повернувся, розповів йому Римша про київський цех Яфетів. Магістр, ще заспаний, слухав, мов і не второпував. А коли Римша, цмокаючи, вихвалив Максима, що тне, не питає, зірвався. Босоніж, у плохій сорочині, розкуйовджений, схопив його магістр за рамена й тряс, навіжено вопив:

— Ти, шальвіро, дейнеко, авантюрино всесвітній, ти, бачу, знав, з ким злигався! Я тебе, скурчибика, таки повішу на березі, Бог мені допоможе. Я тебе, злодюго вавилонський, масарю[287] проклятий, я тебе таки зімну, бо єси гідра, матляр[288] єси, Варавин брат, тать[289] і розбійник…