Незвичайні пригоди бурсаків

Борис підійшов до одного з охоронників, сказав йому щось, той махнув головою до всіх озброєних, і вони враз зникли за альтанкою.

– Я не подобаю, коли є зайві очі, – сказав пан гостям, коли пішли охоронники. – Ось маєте, аж двадцять дві Єви. А коли схочете спочити, то котрась із них почеше на сон п’яти.

– Ха-ха-ха! Почешуть п’яти? – перепитав гість без вусів. – Отож люблю! Інакше й не засну! – додав він, вибираючи очима якусь з дівчат. – Ану-бо ти, біленька, гоп сюди! – ударив себе по коліні. – Ти, шляхтяночко... ти ж! – указав він на невеличку на зріст, біляву дівчину в шляхетському вбранні.

Дівчина підвелася й зупинилася, дивлячись сумно долі.

– Ну!.. – промовив крізь зуби незадоволено князь.

Іваниха смикнула дівчину за полу і з ласкавим виглядом на обличчі просичала грізно до дівчини:

– Іди ж, сучко, іди!

Дівчина затремтіла, зблідла і підійшла до пана-гостя, а він потягнув її до себе і посадовив на коліна.

– Чого ж тремтиш, зозулечко? Не звикла ще? – запитав.

– Вони в мене, мов голубки. Я за хворобою не займаю їх, а для гостей у мене все, – сказав князь. – А де ж отой... Ясько? Чому його нема? – запитав він.

– Яськові трапилося велике лихо: дочка його втопилася, – сказав Григор, дивлячись пильно на князя. – Він отут неподалеку, на страшній леваді, мабуть, плаче.

– Плаче? Г-м!.. Жаль, жаль!.. – промовив співчутливо князь. – Це є в мене такий надзвичайний музика, вже старий, а грає напрочуд. Зугарний на вигадки такий, що й мертвого розважить. Ану, Петруню, піди його знайди, нехай потішить панів гостей, а потім уже нехай собі плаче, скільки схоче.

Петруня пішов.

– А ще ж ви, ваша ясність, наказували, щоб з’явилися чарівники-волхви, що знаються на зорях, – нагадав князеві Григор.

– На зорях?.. Чарівники? А, згадав. Цікава річ. Зараз веди їх сюди.

Григор пішов за альтанку.

– Що ж то таке, князю, на зорях? – запитав гість з вусами.

– А це прибилися чарівники якісь, – одповів князь. – Ось ми побачимо, що воно за такі.

– Чарівники? Чарівники?.. Цур їм!.. Я люблю чарівничок!.. – сп’яніло, промовив пан. – Ану лиш, ти, чорнява чарівничко... туркеньо в штанчатках! – гукнув на дівчину в гурті. – Ти, ціпонько, ти... Ціп-ціп, куріпочка!

Іваниха штовхнула дівчину в турецькому вбранні, але та сиділа нерухомо.

– Ну, ти? Тебе просити? – гримнув князь.

Іваниха швидко витягла зі свого очіпка гостру шпильку і штрикнула в бік дівчину, прошепотівши злісно:

– Підеш, сучко, підеш!

Дівчина застогнала стиха від болю, але сиділа нерухомо, хоч гостра шпилька Іванихи стирчала глибоко в тілі.

– Що там за довгий торг? – запитав незадоволено князь.

– Не хоче слухати, – сказала бліда від злості Іваниха і витягла з тіла дівчини скривавлену шпильку.

– Я не піду... Я не хочу... хоч ріжте, хоч печіть... Я втоплюся. Я пропаду... – промовляла непритомно дівчина.

– Що-о?! Вона не піде?! – запитав грізно й разом здивовано князь.

– Дозвольте, ваша ясність, повчити її, – сказав Борис.