Незвичайні пригоди бурсаків

– Нехай там ковадло міркує, а босі танцюють. Я постукаю, коли гавкунам буде холодно, – сказав Григор парубкові.

– Їх нагріють плетені, – промовив парубок і зник за кущами.

Бурсаки слухали здивовано незрозумілу для них балачку Григора з парубком. Самкові пригадалася отака балачка кравця Абрума з розбійниками, коли він з Марком були вскочили в лабети в Чернігові.

– Що ж, кинемося ще у вогонь. Ми знаємо, що боротьба нерівна, покличе пан муштрованих людей, збере своїх прикажчиків-псарів, і нас приборкають: кого закатують, кого закинуть в льохи на довгу смерть. Оце нас жде. Але ж далі вже неможна. Оце в нас одна надія, що за нами підуть усі, бо ждали Пугача, немов Бога з неба. Коли б він був пройшов отут, тоді б інакше повернулося. Та вже підемо на що буде. Коли б ще нам стали на допомогу руські, що по той бік Сейму, з-під Путивля. Оті руські вже двічі допомагали нашим битися з псарями, багато їх повбивали, хоч і їх самих полягло тоді чимало. Допоможуть. Однаково й вони під батогами стогнуть, – говорив Григор.

– Та що це Ясько не йде? Уже час наплакатися, згадав він про старого музику і, вставши, пішов у той бік левади, де кладовище самогубців.

Самко почухав добре потилицю і подивився на Марка.

– Отаке воно, Марку! Що день, то й новина. Та де там, по дві новини на день, і всі такі, що хоч куди. Одна від одної краща. То нас у кріпаки, то у волхви, а це вже у вояки. А там, дивись, опинимося в льоху на ланцюгу. Веселий край! Отут не занудьгуєш. То ж в світі є такі терплячі люди. А щось вони надумали! Хоч я дурний, мов пень, а от мені здається, що воно щось не так, – міркував Самко. – Не так. Кажи й ти: не так! – запропонув він Маркові.

– Не так, – погодився Марко. – А що ж воно не так? – запитав він Самка.

– Не з того боку думають почати, – з’ясував Самко. – І ти кажи: не з того.

– Не з того. А з якого? – знову запитав Марко.

– Спитай мене, так я і не скажу, – признався Самко. – Щось крутиться у мене в голові, ворушиться, а докупи не зберу й не складу. Повнісінько тобі думок всередині...

– А щоб надворі – нема, – підказав Марко.

– Отож, брате, і воно, – погодився Самко. – А вже надумаю, як не сьогодні – завтра. Надумаю!..

– Коли не треба буде, – знову підказав Марко.

– Та й таке буває. А ти, дивись тобі, який став балакучий! – здивувався Самко. – Я ж казав, що ти вилюднієш, Марку! То в тебе було за найперше в світі – їсти, за найдруге – спати, а оце вже й ти почав прислухатися до дечого, – казав задоволено Самко. – А ще ж нам треба думати про те, як волхвувати. Сатурн, Венера, Марс... бодай тобі морока. Юпітер, Аврора, – почав він пригадувати старогрецькі назви зір.

За кущами, куди пішов Григор, почувся гомін, повний обурення.

Самко швидко підвівся, а за ним і Марко. Вони пішли послухати, що там робиться, підійшли близенько і зупинилися в кущах, слухаючи балачку Григора із старим музикою.

– Гаразд, що я вчасно згадав про тебе... А ти вже обрав був собі таку мерзенну смерть, хотів повіситись... – дорікав Григор.