Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Янус виходить і киває на двері:
— Можеш увійти. За чверть години зайду й перевірю, як на нього діє твоя присутність. Якщо він буде засмучений, ти тут більше не з’явишся.
— Дякую, — кажу я і заходжу.
Білість кахельних стін засліплює. Палата крихітна, одномісна. Вікон немає. Лорд сидить, накритий до колін, у потворній сірій піжамі з зав’язками біля горла. На тумбочці коло ліжка — піднос із тарілкою вівсянки та склянкою молока. Навіть ця дурна піжама Лордові личить, як, утім, геть усе, в чому мені доводилося його бачити. За теорією Табакі, Золотоголовий залишиться вродливим, навіть якщо його виваляти в лайні, а вже якісь мальовничі смола й пір’я зроблять його просто неперевершеним красенем. Людина, непризвичаєна до Злого Ельфа, в його присутності нітиться, похована під купою комплексів. А призвичаєна і дуже голодна може відволіктися на тарілку вівсянки. Саме це стається зі мною.
Вона прекрасна! У тарілці з облямівкою з дрібних рожевеньких квіточок, із золотистою калюжкою масла в центрі, ніжно-бежева, вже затягнута застиглою кіркою, але явно ще тепла... Саме як треба… Дивлюся, ніби загіпнотизований, вмираючи від бажання накинутися, з чмоканням і мурмотанням чисто вилизати тарілку, з хлюскотом висьорбнути молоко, впасти й заснути. Смішно, але що виразніше я собі це уявляю, то дужчає голод.
Навіть ноги починають підкошуватися. Ще трохи — і я впаду, як мертвий. Лорд здивовано витріщається.
— Привіт, — кидаю йому, не відриваючи погляду від вівсянки. — Як справи?
Так. Явно видно, я верзу щось зовсім не те. Які в нього можуть бути справи? Ідіотське питання. Але треба ж було щось сказати.
Лорд кривить губи.
— Які справи? Про що ти?
Мовчу. Тупо й безнадійно. Вівсянка холоне. Лорд дивиться насуплено.
— Ти часом не голодний?
Ввічливе питання. Як це мило з його боку!
— Часом — дуже, ага!
— Тоді, може…
Далі не слухаю. Ніби шуліка, кидаюся на вівсянку і знищую її. Здається, все-таки ложкою, тому що після закінчення трапези виявляю, що вона стирчить в затискачі правої граблі. Правда, держачком назовні, відтак не зовсім зрозуміло, як я примудрився нею їсти. Але це вже дрібниці. Усе ще трясучись від жадібності, дивом не задихнувшись, знесилено опускаюся на край ліжка.
— Дякую, Лорде. Це звучить банально, але ти врятував мені життя.
Лордове підборіддя здригається.
— Я помітив. Вибач, та це впадає в очі.
До мене потихеньку починає доходити комічність ситуації. Хтось, хто, як передбачалося, мав стати утішителем і підбадьорювачем, з’явився замордований, божевільними очима видивився на вівсянку та виглитав її, ледве дочекавшись запрошення. Зжер обід хворого.
— Так. Негарно вийшло, — визнаю я.
Лорд починає реготати. Я теж. Сміємося до сліз, істерично, як пара психів. Я навіть починаю побоюватися за вівсянку, але до цього справа не доходить. Веселощі обриваються так само раптово, як почалися. Лорд похмурніє.
Неприємна пауза. Те, чого я побоювався з самого початку. Між нами виростає щит. Оббитий залізними бляшками, з фамільним гербом — двоголовим вараном-переростком, на тлі трьох яскраво-червоних смуг.
— Яка сука?.. — починає Лорд тоном, від якого на гербі з’являється четверта яскраво-червона смуга: «Схильний до насилля, небезпечний, потребує суворої ізоляції».
— Чорний, — поквапливо перебиваю я, поки червоних смуг не стало п’ять або навіть, не доведи боже, шість. — І не дивися на мене так. Я також винен. Треба було трохи краще до нього принюхатися, коли він раптом зголосився посидіти з тобою. Якщо тебе це хоч трохи потішить, я його мало не відправив на той світ.
— А він — тебе, — усміхається Лорд.
— Та куди йому.
Ще одна пауза. Краще б він лаявся. Мовчати цей тип уміє так промовисто, що аж моторошно. І довго. Тож ми сидимо й мовчимо, а тиша згущується навколо задушливим хмаровинням. У ній присутнє щось дивне. Лорд радше розгублений, ніж злий. Можливо, це результат лікування, а може, щось інше.
— Що тепер зі мною буде? — запитує він, коли я вже попрощався з надією продовжити розмову.