Хрест із сапфірами
- Автор: Честертон Гилберт Кийт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-938-071-5
- Переводчик: Ольга Мандрика
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Хрест із сапфірами». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
— Він міг отримати півмільйона за те, що натиснув кнопку, — продовжував низький священик. Він говорив це тим безбарвним голосом, котрим зазвичай розповідав страшні речі. — Та йому це не вдалося. А не вдалося тому, що ще одна людина мала намір отримати ці гроші і знала про сліпоту бідної Поліни. У заповіті є одна деталь, на котру ніхто не звернув уваги: незважаючи на те, що він недописаний і не має підпису Поліни, там усе-таки є підписи міс Джоан і служниці. Джоан підписала документ перша і з характерним жіночим презирством до формальностей сказала Поліні, що та може підписатися згодом. Таким чином, Джоан хотіла, щоб сестра підписала документ без свідків. Чому? Я згадав про сліпоту Поліни й зрозумів: Джоан хотіла, щоб сестрі взагалі не вдалося підписати цей заповіт.
Такі люди, як Стейсі, завжди пишуть вічним пером, а Поліна інакше й не могла писати. Звичка, сильна воля і пам’ять допомагали їй писати добре, так ніби вона все бачила, але вона не могла б сказати, чи в ручці є чорнило. Її ручки дбайливо наповнювала чорнилом сестра, всі, окрім цієї. Чорнила вистачило лише на кілька рядків, потім воно закінчилось. Пророк утратив п’ятсот тисяч фунтів і здійснив одне з найбільш страшних і блискучих убивств в історії людства.
Фламбо підійшов до відчинених дверей і почув, що сходами піднімається поліція. Він повернувся й сказав:
— Ви повинні були дуже уважно придивлятися до всього, якщо так швидко розкусили, що Калон — злочинець.
Отець Бравн здивувався.
— А! Його? — сказав він. — Ні, я намагався зрозуміти міс Джоан і цю чорнильну ручку. А про те, що Калон — злочинець, я знав, перш ніж увійшов до цього будинку.
— Ви, напевно, жартуєте! — вигукнув Фламбо.
— Та ні, я цілком серйозно, — відповів священик. — Кажу ж вам, я знав, що він — злочинець, перш ніж довідався, що він накоїв.
— Але як?!
— Цих язичницьких стоїків, — задумливо сказав отець Бравн, — завжди підводить їх сила. Почувся гуркіт і крик, а священнослужитель Аполлона не здивувався й не оглянувся. Я не знав, що сталося. Але зрозумів, що він цього чекав.
Зламана шпага
Тисячі рук лісу сіріли, а мільйони його пальців — сріблилися. В темному зелено-синьому небі, схожому на сланець, холодно блищали зорі, нагадуючи уламки льоду. Вся ця лісиста й мало заселена місцина заклякла від лютого морозу. Чорні порожнечі між стовбурами дерев виглядали, як безмежні чорні печери скандинавського пекла, у котрому було страшенно холодно. Навіть прямокутна кам’яна вежа церкви була повернена на північ, як язичницькі храми, і трохи нагадувала варварську вежу, побудовану на скелі на побережжі Ісландії. Для дослідження кладовища це була не найвдаліша ніч. Та, з іншого боку, його все ж варто було оглянути.
Кладовище було розташоване на пагорбі, що нагадував плече, над попелястими пустками лісу, і було заросле зеленим дереном, котрий у зоряному світлі виглядав сріблястим. Більшість могил лежала на схилі, а стежка, що вела до церкви, була стрімка, наче сходи. На вершині пагорба, у найбільш видному місці, стояв пам’ятник, котрий і прославив цю околицю. Він контрастував з іншими невиразними могилами. Його автором був один із найвідоміших скульпторів сучасної Европи; та слава митця зблідла у блиску слави того, чий образ він відтворив. Зоряне світло ніби тонким срібним олівцем змальовувало масивну металеву постать солдата, котрий лежав, склавши сильні руки у вічній молитві, а велика голова спочивала на зброї. На достойному обличчі була борода, точніше, бакенбарди у старому важкуватому стилі полковників. Мундир із декількома простими деталями, був сучасною військовою формою. Праворуч лежала шпага з відламаним гострим кінцем, ліворуч — Біблія. У сонячні літні дні сюди в переповнених екіпажах приїздили американці й довколишні мешканці, котрі цікавилися культурою, щоб подивитися на цей пам’ятник. Та навіть у такі дні вони відчували смуток цієї лісистої місцини й мовчазної церкви. В цю морозну темну ніч посеред зими можна сподіватися, що тут нікого не буде. Проте в тиші закляклого лісу заскрипіла хвіртка і дві тьмяні постаті в чорному почали підніматися стежкою до могили.
У слабкому зоряному світлі було лише видно, що обоє одягнені в чорне, один з них височезний, а інший (можливо, через контраст) — приголомшливо-низький. Вони підійшли до пам’ятника відомого героя й упродовж кількох хвилин роздивлялися його. Поблизу нікого не було, принаймні живого, і хвороблива уява могла би підкинути сумнів, чи несподівані гості насправді живі. В будь-якому разі початок їхньої розмови виглядав доволі дивно. Після короткої мовчанки низький чоловік промовив до іншого: