Хрест із сапфірами

Міс Джоан Стейсі, зі стурбованим обличчям і волоссям, котре почало передчасно сивіти, відразу підійшла до свого робочого місця й поклала свої папери. Цей рух ніби повернув усім розсудливість. Якщо міс Джоан Стейсі була злочинцем, то холоднокровним. Отець Бравн подивився на неї з дивною легкою посмішкою і, не відводячи від неї очей, звернувся до когось іншого.

— Пророче, — сказав він, очевидно, до Калона, — я хотів би, щоб ви мені розповіли про вашу релігію.

— Я зроблю це з гордістю, — відповів Калон, схиляючи увінчану голову, — та я не впевнений, що розумію вас.

— Йдеться про те, — щиро й трохи несміливо сказав отець Бравн, — що нас навчили, ніби якщо у когось справді погані засади, то це частково його помилка. Але ми все ж розрізняємо когось, хто має чисту совість, від когось, хто більш чи менш затьмарив її софістикою. Отож чи ви вважаєте, що вбивство є злом?

— Це що, звинувачення? — дуже спокійно запитав Калон.

— Ні, — м’яко відповів отець Бравн, — це захист.

У кімнаті запанувала тиша. Пророк піднімався настільки повільно, що справді нагадував сонце. Він заповнив кімнату світлом і життям, видавалося, що здатен зробити те саме з Солсбері Плейн. Здавалося, його білі й пишні шати заповнили всю кімнату, рука епічно простягалася десь у далечінь і мала чорна постать священика виглядала недоречно й безглуздо, як кругла чорна пляма на бездоганній Елладі.

— Ми врешті зустрілися, Каяфо, — сказав пророк. — На цій землі немає нічого, окрім вашої церкви й моєї. Я поклоняюся сонцю, а ви — затемненню; ви служите вмираючому, а я — живому богові. Ви підозрюєте мене й обмовляєте, як і наказує ваша віра і статус. Усі ваші церкви мають поліцейські звички, ви лише прагнете сльозами й тортурами дістати з людини зізнання в провині. Ви звинувачуєте людину в злочині, я — в невинності. Ви звинувачуєте її в грішності, я — в доброчесності. Читачу диявольських книжок, я вам скажу ще дещо, перш ніж спростую ваші необгрунтовані наклепи. Ви навіть не можете уявити, наскільки мені байдуже, чи ви звинуватите мене, чи ні. Те, що ви називаєте ганьбою й жахом, для мене не більш ніж велетень з дитячої байки для дорослого чоловіка. Ви сказали, що пропонуєте мені захист. Мені настільки байдуже марево цього життя, що я можу сам себе звинуватити. В цій справі проти мене є лише одне, і я скажу вам, що це. Жінка, котра померла, була моєю нареченою й коханою, — згідно не з тим законом, котрий ви проповідуєте в ваших церквах, а з тим, котрий настільки чистий і суворий, що його ви не спроможні збагнути. Ми з нею перебували в іншому світі, не у вашому, походжали палацами у той час, як ви метушилися в тунелях і цегляних закутках. Я знаю, що охоронці закону, і світські, й церковні, вважають, що любов не може існувати без ненависти. От вам і перший пункт для звинувачення. Та є ще дещо вагоміше, і я цього не буду приховувати. Поліна не лише кохала мене — сьогодні вранці, перш ніж померти, вона он за тим столом заповіла мені й моїй церкві півмільйона. І де ж ваші кайданки? Ви навіть не здогадуєтеся, наскільки безглузді для мене оці всі ваші звинувачення! У в’язниці я лише чекатиму на неї, як на зупинці. А шибениця лише пришвидшить нашу зустріч.