Мистецтво і життя. Збірник

Нічого подібного немає у Франса. «Знову знайдений час лишається утраченим часом». Однак 1888 року, коли до Франса приходить його перша справжня пристрасть, яка буде і його останньою (кохання до пані де Кайаве), йому починає здаватися, що він знайшов нарешті абсолют: пізнання — через кохання.

«Творча фантазія підкоряється не точним документам історії, а таємним прихильностям серця». Це вірно. Уява письменника народжується з реального почуття. У той час Франс осягає всеохоплюючу силу кохання тому, що сам зазнав його.

Роман «Таїс» — це певне перенесення власних переживань на свого героя. Пафнутій, який довгі роки знемагав у тенетах омани, раптом прозріває: щастя полягає у плотському коханні. Однак роман «Таїс» — це свого роду «анти-Фауст», і Пафнутій зупиняється на порозі пристрасті. Його творець віддається їй. Пані де Кайаве, незвичайна жінка з душею борця, перетворює скептицизм Франса з негативного у бойовий. «Завдяки їй Франс почуває себе володарем цілого світу і разом з тим зневажає цей світ».

Що ж, він нарешті осягнув абсолют? Ні, це щастя стає видінням дитинства, і міраж незабаром розвіюється під впливом ревнощів до минулого. Звідси народжується роман «Червона лілея». Його герой Дешартр умирає з ревнощів. Франс лишається живим: так само Гете пережив Вертера. Але все ж таки Франс зазнав усіх болісних тривог любовної пристрасті. І співчуття на якийсь час перемагає в ньому критичну іронію.

У період між 1889 і 1894 роками серед французьких письменників точилася бурхлива суперечка у зв’язку з так званим банкротством науки. Свого часу Ренан[168] писав: «Розум, іншим словом знання, керує людством». Брюнетьєр у своїй відомій статті[169] і Бурже у своєму романі «Учень» виступають проти тиранії науки і детермінізму. За їхніми словами, найвищий критерій філософії — моральність. А істинна моральність не може існувати без свободи волі. Тен засуджувався, а вкупі з ним і Ренан. Жюль Леметр[170] якось сказав, що суперечка виявила у Франсі «дух XVIII століття, який увійшов у нього в плоть і кров». Жан Левайан виправляє: дух XIX століття. Франсу більше властива тривога, ніж певність. Він визнає тепер, що не існує ні абсолюту, ні незаперечної істини, насправді існує лише зміщення переплутаних явищ, які перебувають у постійному русі і боротьбі. «Люди хочуть дізнатися про все, і до того ж негайно; в дійсності шлях до пізнання довгий, а саме воно дуже відносне». Моральність? Ніщо, мабуть, не здається аморальнішим, ніж моральність майбутнього. «Нам не дано бути суддями прийдешнього». Іронія Франса створює навколо себе порожнечу; на відміну від «Кандіда» Вольтера, вона не веде до дії. Абат Жером Куаньяр вносить лише безладдя.

Пан Бержере у романах «Під міськими в’язами» і «Вербовий манекен» дивиться на політику з позиції іронічного спостерігача. Бержере більше, ніж усі інші персонажі Анатоля Франса, схожий на свого творця; він почуває, як і сам письменник, таку саму відразу до похмурого блазенства людського існування; ніколи не знаєш, жартує цей герой чи говорить серйозно. У цьому й полягає «ефект Бержере» — особливий прийом, який дозволяє ніби відсторонювати світ і перетворювати дійових осіб на маріонеток. Генерал Картьє де Шальмо, префект Вормс-Клавлен, правитель канцелярії Лакарель чинять завжди однаково. Пан Бержере споглядає світ, тримаючись, так би мовити, «на периферії подій». Він спостерігає життя аж ніяк не в Парижі, де головні дійові особи творять історію, а у глухому місті, де картонні паяци грають комедію. «Сучасна історія» — це серія книжок, написаних у формі хроніки, де змальовано повсякденне життя і показано марність людських думок і поглядів. За дотепним зауваженням Жана Левайана, цей твір — «роман масок»[171].