Таємниці розкриває санскрит
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «Таємниці розкриває санскрит». Краткое содержание книги:
Отже, зі сказаного можна зробити такі висновки:
— вірменська легенда привносить новий елемент в питання про походження Києва — індійський, причому цей елемент досить відчутний, якщо не сказати — визначальний;
— легенда про Кия, Шека й Хорива цілком могла потрапити до східних слов'ян з Вірменії, де жили досить великі індійські громади, або й з ближчого ареалу — Боспорського царства й Криму;
— вірменська легенда деякими аспектами прив'язується до Керченського й Таманського півостровів, які розділяла лише вузька Керченська протока, колись Боспор Кімерійський. А саме в цьому ареалі найбільш певно засвідчу<235>ються сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. Принагідно слід зазначити, що неподалік теперішньої Тамані ще до ХVІІІ ст. височіли величезні статуї двох богів, які, безперечно, відігравали неабияку роль в уявленнях та віруваннях місцевого населення. Не виключено, що це й були ті божества, які у вірменській легенді виступають під іменами Деметр і Гісане.
Так чи інакше, а перед нами постає ще один надзвичайно цікавий аспект, який досі лишався поза увагою дослідників — індійський струмінь у легендах про походження Києва. І цей аспект може виявитися і перспективним, і багатообіцяючим, і багато в чому несподіваним. <236>
«Влесова книга»: індійські паралелі
Алфавіт «Влесової книги» називають влесовицею, проте вважається, що це ні кирилиця, ні глаголиця, а якась інша абетка.
Якщо поглянути на текст 16-ї дощечки, то бачимо, що на її поверхню нанесено паралельні лінії, під якими розміщуються літери. Це нагадує санскрит, хінді та інші мови Північної Індії, які користуються абеткою деванагарі, «божественним письмом», де слова теж пишуться під горизонтальними лініями — мовби накриваються дашком.
У старослов'янській мові деякі голосні опускаються. У «Влесовій книзі» теж чимало пропусків голосних. Це знову-таки нагадує санскрит, хінді та інші мови, де, зокрема, коротке а в слові не пишеться, але читається. Якщо, наприклад, написати літери срн, то по-санскритському це звучатиме як сарана, якщо врс — то вараса. А на хінді, де останнє коротке а не читається, — відповідно саран та варас.
Проте подібність «Влесової книги» з індійськими пам'ятками цим не вичерпується. Вражає те, скільки в ній, здавалося б, суто індійських реалій: брахмани, плем'я дасуво, сварга, сура/суриця, мариці, Індра, Вишень і Кришень, Пандеб (Пенджаб), Бравлин, Матаришван, Сурож, Твастир, Яма та інші. Що це не випадково і має свою давню традицію, засвідчують численні індійські та слов'янські, зокрема й українські, паралелі на різних рівнях: топонімні повторення в Приазов'ї й Північно-Західній Індії (ГУ, 19–20), збереження в українських колядках, веснянках, щедрівках та деяких навродних танцях весняного циклу основного міфу «Рігведи» про битву царя богів Індри з демоном Врітрою, який в українському фольклорі виступає під іменами злого царя Верета, Ворота чи Воротаря (СУН, 19, 20, 25, 30, 31, 32, 43), цілковита відповідність сюжету «Рамаяни» до українського фольклорного сюжету про дивного тура-оленя, якого <237> нагледіла у вікно господиня-сонце й звеліла спіймати, наявність у «Махабгараті» імен богів, царів та могутніх воїнів, які сьогодні побутують в українців як прізвища, і, з іншого боку, етнонімів, топонімів та гідронімів, що їх античні автори фіксують на території Північного Причорномор'я. Це спонукає гадати: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Махабгараті», а самі події, принаймні деякі, цілком могли відбуватися на терені України.
Усе це дає підстави залучати індійські факти до тлумачення тих чи інших українських реалій, зокрема й до з'ясування походження і значення імен багатьох слов'янських божеств. Володарем неба-сварги був Індра, не один раз згадуваний у «Влесовій книзі». Він має свої слов'янські та балтійські відповідники. Окрім нього, таку ж спорідненість виявляють слов'янський Род та індійський Рудра, слов'янська Морена й індійська Марана, слов'янський Купала й індійський Гопала, при тому, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати індійських Вішну й Крішну, згадуються у «Влесовій книзі» поруч.
Індра в «Рігведі» часто долає асурів — старших братів богів-девів. Особливо часті згадки тут про перемогу царя богів над головним асуром — Врітрою. Проте Індра в «Рігведі» виступає і як переможець ворожих аріям дасів, котрі не визнають ведійськнх богів та звичаїв. Даси часто ототожнюються з четвертою верствою давньоіндійського суспільства — шудрами. У зв'язку з цим цікаво відзначити, що сучасні українці мають прізвища Шудра, ІІІудря, ІІІудрак (пор. прізвище індійського драматурга середини І тис.- ІІІудрака), Шудрик, Шудриченко тощо, а індійська історія знає і царів-шудрів. Індійські джерела підкреслюють, що саме Індра допоміг зробити дасів «нижчою варною», тобто верствою.
В одному з гімнів «Рігведи» вперше згадується перелік чотирьох верств давньоіндійського суспільства: брахмани-жерці, кшатрії-воїни, вайш'ї-общинники й шудрі. В ранніх віршах «Рігведи» виділяється кшатра — племінна військова аристократія, і віш — народ, рядові члени племені (ця назва збереглася в слов'янському весь — «село»). Зі слова кшатр — «сила», «влада» утворилося наше «цар». Велика кількість українських прізвищ від цієї основи (Цар, Царко, Царик, Царук, Царенко, Цариченко, а також Сай, Сайко, Саюк, Саєвич, Саєнко) свідчить не про те, що їхні теперішні носії царського походження, а про те, що їхні предки належали до воїнського стану.
Добре збереглася в сучасних українців і пам'ять про жерців-брахманів, про яких згадується у «Влесовій книзі» і які на українському грунті прибрали форми рахмани: «постимося, як рахмани», <238> «на Юра-Івана, на рахманський Великдень», «віддам на рахманський Великдень», «рахманна земля», «рахманний кінь» і навіть «рахманна журба» у сучасних поетів. Сюди ж долучаються українські прізвища Рахман, Рахманин, Рахманюк, Рахманенко, село Рахмани на Волині, де існує рясний «індійський» пласт. Є також повір'я: коли на Великдень шкаралупу з освячених крашанок кинути в річку, то вона допливе до моря і сповістить рахманів, що настало свято.
Таким чином, напрошується висновок, що українцям у давнину був добре відомий чотиристановий подія суспільства, як і давнім індійцям.
Індра оспівується у ведах не тільки за незмірну силу, а й за любов до соми — священного хмільного напою. Від нього ватажок небесного воїнства стає ще дужчим і нестримнішим. А у «Влесовій книзі» часто згадується інший напій — суриця. На дощечках За, 4б, 5а та інших мовиться, що цей хмільний трунок п'ється на знак благості й спілкування з богами і навіть дається рецепт приготування його:
«Одставляєм на сонці молоко наше, у травах заночі утовчемо до нього щавлю і тнитрав'я і дамо йому суритися, і це єсть наша стара пошана богам і буде зв'язком між нами. Се жертва наша сура на дев'ятисилі і шавлі удіяна і на сонці ставлена три дні, потім крізь вовну проціджена…»
Сура, суриця, поза сумнівом, тотожна ведійській сурі, яка, поряд із сомою, використовувалася для певних обрядів. Скажімо, одноденний воїнський обряд ваджапея, який передує більш важливому обряду раджасуя, передбачає перегони на колісницях і пиття сури, яка в іишик ритуалах заборонена, Цей обряд здійснювали царі та воїни. Тож уживання сури було притаманне переважно воїнському станові.