Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
У блокноті, що його Мікаель прихопив із собою, було записано з десяток питань, які виникли за час читання поліцейських матеріалів. Морелль детально відповів на всі. Під кінець Мікаель відклав блокнот і признався, що питання були лише приводом для зустрічі з комісаром, що вийшов на пенсію. Насправді йому хотілося поговорити з ним і поставити єдине важливе питання: чи було в поліцейському розслідуванні щось таке, що не відбилося в матеріалах справи? Можливо, у Морелля тоді виникала якась думка або інтуїтивне відчуття, якими йому хотілося б поділитися?
Позаяк Морелль, як і Хенрік Ванґер, усі ці тридцять шість років роздумував над загадкою зникнення Харієт, Мікаель чекав, що його розшуки будуть сприйняті без захоплення — ще чого, якийсь новий хлопак приїхав і топчеться в заростях, у яких Морелль колись заблукав. Проте старий поліцейський вислухав його без найменшого невдоволення. Акуратно набивши люльку і тернувши сірником, Морелль спокійно кивнув:
— Так, думки у мене, звичайно, є. Але вони такі невиразні і розпливчасті, що навіть не знаю, як їх краще висловити.
— Як ви гадаєте, що сталося з Харієт?
— Думаю, її вбили. Тут ми з Хенріком одностайні. Це єдине можливе пояснення. Але ми так і не додумалися до мотиву. Я вважаю, що її вбили з якоїсь конкретної причини — убивцею не був божевільний, ґвалтівник чи хтось подібний. Якби ми знали мотив, ми б зрозуміли, хто її вбив.
Морелль ненадовго задумався.
— Убивство могли скоїти спонтанно. Я хочу сказати, хтось міг скористатися випадком, коли посеред виниклого після аварії хаосу йому раптом випала така нагода. Вбивця заховав тіло і вивіз його пізніше, поки ми прочісували околиці.
— Тоді ми маємо справу з дуже холоднокровною людиною.
— Є одна деталь. Харієт приходила до Хенріка в кабінет і хотіла з ним поговорити. Вже заднім числом її поведінка здалася мені дивною — вона чудово знала, що в Хенріка повно родичів, які вештаються у будинку. Я думаю, що Харієт становила для когось загрозу — адже вона хотіла Хенрікові щось розповісти, і вбивця зрозумів, що вона… ну, розсупонить язика.
— Хенрік був зайнятий з іншими членами сім’ї…
— Крім Хенріка в кімнаті було четверо людей. Його брат Ґреґер, син двоюрідної сестри Маґнус Шьоґрен і двоє дітей Харальда Ванґера— Бірґер і Сесілія. Але це нічого не означає. Припустімо, Харієт виявила, що хтось украв гроші компанії — суто гіпотетично. Вона знає про це вже кілька місяців і навіть неодноразово обговорює справу з винуватцем. Намагається, наприклад, його шантажувати або жаліє його і сумнівається, чи треба його виказувати. Раптом вона наважується і повідомляє про це винному, і той у відчаї її вбиває.
— Ви вживаєте слово «його».
— За статистикою, більшість убивць — чоловіки. Щоправда, у клані Ванґерів є кілька справжніх відьом.
— Я вже зустрічався з Ізабеллою.
— Вона одна з них. Але є і ще. Сесілія Ванґер може бути дуже різкою. А Сару Шьоґрен ви бачили?
Мікаель похитав головою.
— Вона дочка Софії Ванґер, двоюрідної Хенрікової сестри. Оце вже справді неприємна і безжальна жінка. Але вона жила в Мальмьо і, наскільки я зміг з’ясувати, не мала мотиву вбивати Харієт.
— То й що ж?
— Проблема полягає в тому, що з якого боку ми на все це не дивимося, нам ніяк не вдається вловити мотив. А це найголовніше. Якщо стане зрозумілий мотив, ми будемо знати, що відбулося і хто за це відповідає.
— Ви дуже ретельно попрацювали з цим випадком. Чи залишилося щось недоведеним до кінця?
Ґустав Морелль усміхнувся:
— Ні, Мікаелю. Я присвятив цій справі хтозна-скільки часу і не можу пригадати, щоб не довів чого-небудь до кінця, наскільки це було можливо. Навіть після того, як мене підвищили і я зміг виїхати з Хедестада.
— Змогли виїхати?
— Так, я родом не з Хедестада. Я перебував там на службі з шістдесят третього по шістдесят восьмий рік. Потім мене зробили комісаром, я перебрався в Евле, де і прослужив у місцевій поліції до завершення кар’єри. Але навіть там я не полишав думати над зникненням Харієт.
— Напевно, вам не давав спокою Хенрік Ванґер.
— Зрозуміло. Але не тільки тому. Загадка Харієт не відпускає мене досі. Я хочу сказати… Чи знаєте, у кожного поліцейського є своя нерозгадана таємниця. Коли я служив у Хедестаді, старші колеги розповідали за кавою про випадок із Ребекою. Надто один поліцейський, якого звали Торстенссон, — він вже багато років як помер, — рік за роком повертався до цієї справи, присвячував їй вільний час і всі відпустки. Коли в місцевих хуліганів наставав період затишшя, він зазвичай виймав ті папки і думав.