Країна снігу (збірка)
- Автор: Кавабата Ясунари
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4459-4
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна снігу (збірка)». Краткое содержание книги:
До збірки увійшли оповідання «Танцівниця з Ідзу», яке стало першим літературним успіхом письменника, та повісті «Країна снігу» і «Тисяча журавлів», які належать до найвідоміших творів Кавабати та неодноразово відмічалися літературними преміями та нагородами.
Він крутив чашку на всі боки, але торкнутися пальцем її вінець не насмілювався.
— Фуміко-сан, сховайте її, будь ласка! А то Курімото знову почне свої обридливі балачки.
— Гаразд.
Фуміко вклала чашку в коробку, загорнула в фуросікі й винесла в передпокій.
Вона, певно, хотіла подарувати йому цю чашку, але пропустила нагоду й нічого не сказала. Чи подумала, що чашка йому не сподобалась.
Із саду повернулася зсутулена Тікако.
— Кікудзі-сан, ви не дасте нам глечик Оота-сан?
— Може, обійдетеся нашим? Та ще тепер, коли завітала Фуміко-сан…
— Не розумію… Саме тому й прошу. Візьму його з собою, коли будемо згадувати про Оота-сан.
— Але ж ви ненавиділи її! — сказав Кікудзі.
— Ненавиділа? Просто ми різні люди. Чи ж можна ненавидіти небіжчицю?.. Якщо й було між нами непорозуміння, то лише через несхожість вдачі. Та, зрештою, я бачила її наскрізь…
— Ви всіх бачите наскрізь…
— Хай не заносяться.
В кімнату зайшла Фуміко й сіла біля порога.
Тікако обернулася до неї; ліве плече її піднялося.
— Фуміко-сан, можна взяти «сіно» вашої матері?
— Будь ласка, — відповіла Фуміко.
Кікудзі вийняв глечик із стінної шафи.
Тікако заткнула віяло за пояс і, взявши «сіно» під пахву, подалася у чайний павільйон.
Кікудзі підійшов до Фуміко.
— Знаєте, я вранці аж злякався, коли почув, що ви переселилися. І ви самі впоралися з таким клопотом?
— Сама. Щоправда, мені пощастило: будинок купив наш знайомий, який наймав будиночок в Оісо. Він хотів помінятися, але я воліла продати будинок. Жити самій, навіть у маленькому будиночку, незатишно. Наймати кімнату — набагато простіше, особливо коли ти працюєш. Я тим часом живу в подруги.
— На роботу влаштувались?
— Ще ні. Коли дійшло до діла, то виявилось, що я нічого як слід не вмію… — Фуміко всміхнулася. — Я збиралася зайти до вас лише тоді, як знайду роботу. А то ж сумно приходити в гості, коли повисла між небом і землею, і не маєш ні кутка, ні роботи.
Кікудзі хотів сказати, що саме тоді й треба ходити в гості. Він уявив собі Фуміко саму в чужій кімнаті, але не засмучену.
— Я теж збирався продати свій дім, але ніяк не наважуся. А тим часом ринва прогнила, татамі протерлися…
— Навіщо продавати? Ви ж, мабуть, скоро одружитесь, приведете сюди дружину… — просто сказала Фуміко.
Кікудзі глянув на неї.
— Вигадки старої Курімото? Думаєте, я спроможний зараз оженитися?
— А що вам заважає? Мама?.. Дайте їй спокій, вона своє відстраждала. Вважайте, що все те — далеке минуле…
Тікако швидко прибрала чайний павільйон — їй це не первина.
— То як, вдало підібрано посуд до цього глечика?
Вона зверталася до Кікудзі, але він не знайшов, що відповісти. Фуміко теж мовчала. Обоє дивилися на «сіно».
Ще недавно цей глечик з квітами стояв перед останками пані Оота, а от сьогодні йому вернули колишню роль — служити посудом на чайній церемонії.
Хто тільки не торкався його! Колись пані Оота, а ось зараз над ним чаклує Тікако. Після смерті пані Оота він перейшов до Фуміко, а та подарувала його Кікудзі.
Незвичайна доля в цього глечика… Зрештою, з чайним посудом таке буває часто.
Минуло триста, а то й чотириста років, як виготовили цей глечик. Хто користувався ним перед панею Оота, чиї долі залишали на ньому невидимий слід?
— Поряд з жаровнею і чайником це «сіно» — справжній красень. — Кікудзі повернувся до Фуміко. — Своєю міцністю він навряд чи поступиться залізу.
Біла полива «сіно» з глибини випромінювала лагідне сяйво.
Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що хоче з нею зустрітися, коли подивиться на цей глечик.
Можливо, й тіло її матері випромінювало внутрішнє світло.
У павільйоні було душно, й Кікудзі розсунув сьодзі. У вікні за спиною Фуміко зеленів клен. Густа тінь його листя нашаровувалась на її волоссі.
Голова й шия Фуміко чітко вимальовувалися на тлі вікна, а її білі руки, що виступали з коротких рукавів кімоно, чи не вперше в житті одягнутого, відсвічували зеленкуватим. Хоч вона й не була повною, її плечі й руки здавалися округлими.
Тікако теж милувалася глечиком.
— «Сіно» оживає лише тоді, коли служить для чайної церемонії. Просто гріх ставити в ньому букет європейських квітів.
— А от мама ставила квіти, — сказала Фуміко.
— Аж не віриться, що перед нами «сіно» вашої матері! Гадаю, вона сама була б цьому рада.
Невже Тікако глузує?
Фуміко спокійно відповіла: