Країна снігу (збірка)
- Автор: Кавабата Ясунари
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4459-4
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна снігу (збірка)». Краткое содержание книги:
До збірки увійшли оповідання «Танцівниця з Ідзу», яке стало першим літературним успіхом письменника, та повісті «Країна снігу» і «Тисяча журавлів», які належать до найвідоміших творів Кавабати та неодноразово відмічалися літературними преміями та нагородами.
— Мабуть, їй жаль, що покинула вас напризволяще…
Фуміко похнюпилась.
Її пухкі губи міцно стулилися.
— Вам, певно, сумно. Саме час відновити уроки чайної церемонії.
— Та знаєте, я вже…
— Розвієте тугу.
— Я тепер не можу собі цього дозволити.
— Та що ви кажете! — Тікако зняла руки з колін. — Правду кажучи, я зайшла провітрити чайний павільйон. Пора вже, сезон дощів ніби минув. — Тікако зиркнула на Кікудзі. — Фуміко-сан, може б, і ви зі мною пішли?
— Навіть не знаю…
— З дозволу Кікудзі-сана візьмемо мамине «сіно».
Аж тепер Фуміко глянула на Тікако.
— Згадаємо маму…
— Я ще розплачусь там.
— Нічого, поплачете, легше стане. Незабаром у Кікудзі-сана з’явиться молода господиня, і я вже не зможу ходити в павільйон. А в мене з ним пов’язано стільки спогадів… — Тікако всміхнулася, але відразу споважніла. — Звісно, якщо відбудуться заручини з Юкіко-сан.
Фуміко кивнула. Її овальне, як у матері, обличчя було незворушне. На ньому лише проступала безмежна втома.
— Навіщо говорити про те, чого ще не вирішено? Ви ставите Інамуру в незручне становище, — зауважив Кікудзі.
— А я сказала — якщо відбудуться заручини… — заперечила Тікако. — Як то мовиться, нема добра без лиха. Фуміко-сан, вважайте, що ви нічого не чули, поки справу не вирішено.
— Гаразд! — Фуміко знову кивнула.
Тікако гукнула служницю і пішла прибирати чайний павільйон.
— Обережно, листя під деревами ще мокре, — долинув із саду її голос.
— Мабуть, ви по телефону чули, як тут уранці хлюпав дощ? — запитав Кікудзі.
— А хіба по телефону його почуєш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна чути, як періщить дощ у вашому саду?
Фуміко подивилася на сад.
З-за кущів долітав шурхіт віника в чайному павільйоні.
Кікудзі теж глянув у сад.
— І я не чув, як шумить дощ у вас. Щоправда, мені здалося, ніби у трубці щось шамотить. Ото дощ! Давно такого не було.
— І гриміло страшенно…
— Пригадую ще, ви сказали, що загриміло.
— Знаєте, я навіть у дрібницях схожа на маму. Тільки загуркотить грім, мама, бувало, вкриває мою голову рукавом кімоно. А коли виходить з дому, поглядає на небо — чи не збирається на грозу? Так і я… Як загримить, мені хочеться затулитися рукавом.
Фуміко мимоволі зніяковіла.
— Я принесла друге «сіно», — сказала вона й вийшла у передпокій.
Повернувшись, вона поставила чашку перед Кікудзі, але не розгортала.
Та, побачивши, що Кікудзі не зважується торкнутися чашки, вона розгорнула папір і вийняла подарунок з коробки.
— Вашій мамі, здається, найбільше подобалися дві парні чашки роботи Рйоню, — сказав Кікудзі.
— Так, але вона віддавала перевагу цьому «сіно». Мовляв, червона й чорна чашки не пасують до зеленого чаю.
— Справді… На чорному тлі зелений чай втрачає всю свою принаду.
Кікудзі не наважувався брати в руки циліндричне «сіно», й Фуміко сказала:
— Може, воно нічого не варте?
— Та що ви!
І все одно він не міг простягти руку до чашки.
Чашка була такою, як і описала її Фуміко вранці по телефону, — в білій поливі, крізь яку проступав червонястий відтінок. Досить було до неї трохи придивитися, як багрянець наче спливав на поверхню.
Вінця були коричнюватими. В одному місці блідо-коричневий колір немов густішав.
Певно, цього місця торкалися губи.
Здавалось, це чайний осад. А може, наслідок частого вжитку?
Невже це слід губної помади, як казала Фуміко?
Колір злинялої помади… Колір зів’ялої червоної троянди… І колір крові, що колись давно капнула на білу поверхню… В Кікудзі тривожно тьохнуло серце.
І водночас душу сколихнула непереборна відраза й спокуса.
На чашці були намальовані синювато-чорні широкі листки якоїсь трави. Подекуди на цьому листі видніли бурі цяточки.
Простий, невигадливий малюнок заглушив у Кікудзі хворобливий інстинкт.
Чашка була довершеної форми.
— Чудова! — захоплено вимовив Кікудзі й узяв її в руки.
— Я на цьому не розуміюсь… Але мамі вона дуже подобалась.
— А вона й справді наче навмисне зроблена для жінки.
Для жінки… Власні слова нагадали Кікудзі про живу пані Оота.
А все-таки, чому Фуміко принесла «сіно» зі слідами материної помади?
Кікудзі не міг збагнути, що спонукало її до цього: дитяча наївність чи жорстока бездушність?
Проте відчував, яка вона безборонна.