Лише секунда

Я йшов африканською саваною, і леви грізно гарчали в мій бік. Попереду з’явилося маленьке селище з солом’яними хижами. Я попрямував до нього, а леви залишилися позаду. Я не знав, в якій саме хижі живе мій знайомий, якого я підвів у битві з іншим племенем, тому мусив зазирати в кожну. Старі й діти, чоловіки і жінки витріщалися, посміхалися, прикриваючи долонями роти, а потім втрачали до мене інтерес і поверталися до своїх звичних справ. Я не знав, як їм краще пояснити прикмети того, кого шукаю, тож намагався жестами зобразити русалок на обличчі. А вони лише повторювали мої жести і реготали у відповідь.

— Дикуни! — сердився я й переходив до іншої хижі.

Нарешті в одному з жител я побачив його. Він сидів на землі в оточенні дітей, граючись із ними в якусь нехитру гру. Вони безтурботно реготали, передаючи одне одному різнокольорові камінці.

— Андре! — радісно закричав він, побачивши мене.

— Андре! — підхопили за ним діти, посхоплювалися зі своїх місць і повисли на моїх руках і ногах.

— Я радий, що ти живий, — сказав я.

Він махнув рукою, показуючи, що це не важливо, і підвівся.

— Я сьогодні в інших трусах, — гордо сказав я, показуючи на свої чорні плавки, і продовжив. — Прийшов, щоб вибачитися, що підвів вас. Як закінчилася битва?

— Ми вирішили скасувати її. Вороги погодилися, що нечесно проводити її без тебе. А тепер усе гаразд, тож я зберу людей, і ми сьогодні ж проведемо бій.

Він підійшов ближче, і я побачив, що він дивиться на мене одним оком. Друге я вибив списом, і від нього щокою, перетинаючи найбільшу русалку, тягнувся товстий шрам. Він посміхнувся своїм єдиним оком і поплескав мене по плечу.