Лише секунда

— Дівчинка, — повторила Оля й поклала руку на свій живіт. — Якщо дівчинка, то я хотіла б назвати її Мариною.

Я здригнувся від знайомого імені та згадав розповіді милої дівчини, з якою ми перетнулися в часі і просторі, і з якою я, на власне здивування, відчував себе єдиним цілим, хоча і відганяв від себе ці думки геть, не знаючи, що з ними робити.

— Марина, — повторив я і подивився на Олю.

Вона мрійливо дивилася за вікно.

— Марина — це морська, — сказала вона. — То тиха, то бешкетна, завжди глибока, завжди красива, того ж кольору, що й небо. Марина.

— Марина, — повторив я, закрив очі і побачив, як хвиля накочується на берег, перекидає дрібну рінь, піниться і повертається назад у море.

— А якщо у нас буде син? — запитала Оля.

Я поклав руку на її живіт, але цього разу не отримав жодної відповіді. Нахилився і приклав вухо. Той, хто був усередині, злякано принишк.

— Марино, — тихенько прошепотів я і поцілував пружну натягнуту шкіру живота. — Це тато.

Я уявив, як маленьке дитинча всередині розсміялося, коли до нього, відбившись об стінки його печери, дістався мій голос.

Я знову заплющив очі і опинився на морі. Так, чого ж тут не вистачає? Додамо морського запаху, свіжого вітру, густого медового повітря, м’якої хвої сосен, про­низливих криків чайок. Я подивився на далеку лінію горизонту і задоволено кивнув сам собі. Тепер усе гаразд. Несподівано мій погляд зустрів елемент, який я тут не створював. Десь на горизонті крихітною іграшковою плям­­кою виник кораблик. Він пропливав далеко від мого берега і доповнював мою ідеальну картинку, роблячи її ще кращою, але позбавляючи спокою. Тепер мені хотілося бути там, на кораблі, розглядаючи через підзорну трубу безкрайні морські простори, обмацувати поглядом ске­лястий, порослий соснами берег і раптом зустріти на ньому людину, чоловіка, який самотньо стоїть босоніж на ріні і роздивляється, як хвилі підкочуються до його ніг. Він раптом підведе голову, здивується і зрадіє чомусь, а потім я збагну, що на чистій поверхні води немає нічого, крім мого корабля. І це мені посміхається і махає рукою той чоловік на березі. І цей хтось — я сам. Але не можна бути в двох місцях одночасно, а без цього моя картина вже не така ідеальна. Гостра рінь болюче вдавилася в шкіру.