Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
Тільки той, хто ціле життя наймався, може зрозуміти, слухайте мене, яка це насолода — наймати своїх вчорашніх господарів!
От Філіпчукові, для прикладу, він скаже таке:
«Пасувало би українській газеті друкуватись в українській друкарні, але тому, що ви, пане Філіпчук, у свій час пошили мене і мого сина в дурні, я віддам газету Зілінському. Не подобається вам? Мені теж, слухайте мене, дуже не подобалося, коли ви мені в очі брехали та ще брехуном хотіли мене зробити… До побачення, пане Філіпчук, більше не маю що вам сказати».
А Зілінському Леонові може такої заїхати:
«Що ж, Леоне, я тебе знаю ще хлопчиськом. Твій батько погано повівся з нами, його товаришами, але ти ще більший шуя від нього. А я тобі колись говорив, пригадай собі, що мій син, слухай ти мене, і перевертнем не стане, і друкарем буде. Що, на моє вийшло? Я б тобі з радої душі дав друкувати газету, коби ти хоч трохи меншим лайдаком був, як ти єси. До побачення, Леоне, можеш замкнути двері з тамтого боку».
Залишається один Вайншток. Може, він і порядніший від Філіпчука і Зілінського, але йому не зможе Завадка віддати друкувати газету, бо то єврейська фірма.
Отож, мабуть, доведеться друкувати таки в Філіпчука (все ж таки Бронко там працює), але заки дістане пан шеф замовлення у Йосифа Завадки, то змушений буде не раз і то низенько, йому вклонитись.
Старий Завадка своєю ревністю до діла свідомо й несвідомо на кожному кроці робив рекламу новій установі.
Не дивина, що вістка про його редакторство дійшла до Річинських. Сенсацію цю, як звичайно, принесла Мариня з базару.
— Хай мені їмосць витлумачать, — атакувала вона Олену, хоч побіч сидів юрист доктор Гук, — як це може бути, щоб такий Завадка, от таке ніщо, — видно було, що стримується від більш точного епітета, — мало редактором бути? То як немає вже різниці між паном і Йваном, то я не хочу на світі жити!
— Моя Мариню, я Марині сто раз говорила, щоб Мариня не вірила всьому, що на базарі говорять… не приносила тих сенсацій до хати.
— Я перепрошую, пані добродійко, — тактовно вмішався в суперечку доктор Гук, — випадок, що про нього згадує Мариня, в наш час не є з категорії неможливих.
— Їмосць чують, — злорадісно блиснула очима в бік Олени Мариня, — чують їмосць, що пан доктор кажуть?
Олена була незадоволена втручанням доктора Гука в розмову, а головне тим, що взяв Мариню в оборону. Змовчав би, і не потрібна нікому дискусія на тому і урвалася б. Тим часом доктор Гук почав набирати ораторського розгону:
— Демократія, прошу пані добродійки! Ми не здаємо собі справи з того, що світ міняється буквально в нас перед очима. Спрощуються, прошу зважити, всі форми життя. Візьмім для прикладу моду. Пані добродійка самі носили ще сукні по землю, правда? І взагалі пані того часу…
— І шнурівки, прошу пана доктора, — вислужилася Мариня. — Та я сама ще шнурувала їмосць так, що, аби-м така здорова була, коліном втискала живіт у шнурівку.
— Мариню, Мариню ніхто не просив… хай Мариня йде до кухні і готує чай.
— Агі, вже й правди сказати не можна! Бо то встид, чи що? Най би встидались ті, що були придумали таку моду! Але у нас усе так… аби тільки все затаювати.
— Мариня чула, що Марині сказали?
— Ще-м не оглухла, слава богу…
— От мода, — перечекав доктор Гук, поки Мариня замкнула двері за собою (дівка неможлива своєю фамільярністю, а всьому винна сама пані Олена), — вона теж пройшла цікаву еволюцію. Пічнемо від греків, які полюбляли моду просту і доцільну. М'який уклад фалд вільного одягу підкреслював лінії тіла… Вигідне взуття… власне, сандалі у великій мірі спричинялися до граціозного ходу. Потім наступає готик… стрункий хлоп'ячий силует. Характеристичний одяг для тієї епохи — це так званий міпарті: кожна ногавиця іншого кольору, а короткий кептарик теж з різнокольорових двох частин.
— Пане докторе, це поважно?
— Славуню, як навчуся говорити неправду, то зголошуся до тебе. Чи маю продовжувати?
— Але прошу, пане докторе, так цікаво…
— Епоха Ренесансу, наприклад, в протилежності до готика, фаворизувала сильний чоловічий квадратний силует. Буфасті рукави поширювали рамена, короткі штани демонстрували сильні литки, а великий плоский берет скорочував фігуру. Барок, прошу панства, — це монументальність і прикрашування в архітектурі… а в моді зробив обов'язковою перуку… перука на голові і вираз, повний гідності, на обличчі…