Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Залишилася вона вдовою, дівчино, коли перейшло їй уже поза п'ятдесятку. Не була з бідних і за такого, як сама, й заміж пішла. Статки були, а дітей не було. Може, з її вини, може, з його вини, — хто міг те знати? Може, скоріше з її вини, бо дітей не любила чомусь замолоду. Бо коли б уже так дуже хотіла їх мати, то була б узяла собі на виховання когось з своєї чи чоловікової фамілії. Не хотіла нікого в хаті. Хотіла сама набуватись з чоловіком, аби їм ніхто попід ногами не плутав. Любила бувати на весіллях, хрестинах, храмах, взагалі не минали з чоловіком жодної оказії. І була така рада, що не мусила, як інші жінки, переривати собі забави в самому розпалі, щоб бігти додому дитину погодувати. Добре жилося їй за чоловіком. За все їхнє спільне життя лише раз погаркалася з ним (через якийсь дурний воловід), і то ще тієї самої ночі перепросилася. Одне слово, жили собі, приспівуючи. Куди загадали — поїхали. Чого забагли — з'їли. Мали охоту до роботи, то працювали, як чорти при пекельних печах, а навістила було їх «лінива Олена», то могли і цілий день проваландатись без роботи.

І от треба було такого нещастя, щоб помер її чоловік. Нагло. Ніс відро, коли б хоч два, сказала б — надсадився, а то одне, й не доніс до хати. Перед самим порогом випало йому з рук, а він оперся об одвірок і тільки зсунувся по ньому на землю.

Страшна то нагла смерть, дівко. Не для того, хто помирає, а для того, хто залишається. Але — головою бий об стіни — однаково нічого не допоможе.

Похоронила вона з парадою свою газду, як годиться, і щойно тепер зрозуміла, як це гірко одинокій жінці і як нерозумно поступила, що замолоду не взяла когось на виховання.

Правда, відразу стали набиватися до неї різні фаміліянти, ба й чужі, у приймаки, але вона й не думала брати кого-небудь. Ого, нема дурних! Знала, що коли візьме приймака під вусом, то він тільки й чекатиме її смерті, з малого вирощувати вже не було коли.

І тому здавалося їй, що найкраще зробить, якщо візьме наймита. Згодить його на рік і не зробить тим кривди ні собі, ні чужій дитині. Захоче ще з рік побути (а буде вартий того), то ще рік продовжить з ним умову, а як не підійде їй під лад, то відправить його з богом, а сама оглянеться за іншим.

Так і зробила. Згодила до себе молодого хлопця, що сміло міг їй сином бути. Взяла його, головне, до коней і волів, бо її покійний чоловік мав велику слабість до рогатої худоби, і хотіла, щоб і надалі було по його волі, щоб йому там у небі було приємно, що вона шанує його звички.

Справується наймит. Аби що загадала робити, аби серед ночі мала його розбудити — й півсловом не відворкне. Переконалася, що й на ретельності йому не збуває. Чесний був у роботі. Не треба було йому нагадувати, мов штурпакові якому, щоб худобу напоїв чи коней почистив, бо впорувався з цим раніше, ніж вона встигала подумати про це.

І так пробув він у неї цілий рік. По році закликала його в хату і спитала, чи має охоту залишитись в неї ще на рік, а чи, може, йти на своє, бо ж хлопець якраз повернувся з війська, міг захотіти й женитись.