Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Е, тобі що іншого, тобі не кажуть учитись, ти собі можеш гуляти, — задумливо промовила Юзя, немов сама до себе, дивлячись у далечінь.
— Еге! нагуляюся — з Пріською на руках! — палко і немов ображено відмовила Дарка.
— І як ти тую Пріську носиш? вона така важка! — так само задумливо говорила панна, тільки звернувши погляд на Дарку, — ти б сказала матері, що ти не можеш, що ти слаба, вона б тобі позволила не носити Пріськи.
— Мати того не питають. Вони кажуть: «Як з панною по лісах ганяти, то не слаба, а як дитини глядіти, то тебе нема!»
— І чого ти повинна тую Пріську глядіти?
— А ви чого дідуневі газету читаєте?
— Бо… бо дідуньо на очі слабий, він сам не може.
— А бабуні нащо мотали нитки? Бабуня ж не слабі.
— Бабуня гнівалась би.
— Ото мені біда! Нехай би собі гнівались, — я б на те вважала? Я б і від рахунків утекла і тую книжку французьку геть закинула, якби так на мене.
— А чому ж ти кужеля не кидаєш? Чому від гусей не втікаєш, як заставлять пасти?
— Ну, бо наб’ють, як покину, а вас же зрода не б’ють, чи ж не правда?
— Та… правда… — з тихим зітханням промовила панночка, і її сиві, як і Дарчині, очі зайшли смутком; вона похилилась, як вербичка. Дарці стало шкода лагідної тихенької панночки, вона раптом зважливо підвелася і мовила веселим голосом:
— Панно, ходімо до Ривки на гойдалку, там вже досі ваші дівчата зібралися!
Але панночка хилилася ще нижче.
— Ні, Дарко, я не можу більше ходити до Ривки…
— А то чому?
— Якби ти знала, що мені вчора було за те, що з тобою ходила гойдатися до Ривки…
Дарка вжахнулась:
— Ей, чи ж били?
— Ні, не били, — панночка блідо всміхнулась, — а нехай би вже ліпше били… Бронек увечері при гостях дратував мене, що я з жидівками кіз дою, а з хлопками свині пасу. Він, подлий, сам нас підглядав, сам все таткові розказав, а тепер ще й сміється… А я зовсім кіз не доїла, неправда його, тільки гойдалася! — Юзя починала хлипати.
— А він доправди бачив, як ви-те з нами позавчора свині пасли? — цікавилась Дарка.
— Я не знаю, може, й бачив. Що ж я вже зроблю?.. Тепер мамця плаче… і бабуня гнівається… і татко каже, що мамця через мене захорує… я не можу… я не знаю…
Дедалі за слізьми нічого не можна було розібрати з Юзиної мови.
— Панно Юзю! — почувся з садка тонкий голос панської покоївки, — панно Юзю! До гарбати! Мамуня гніваються! Панно Юзю!
А тут і Дарчина мати голос подавала з свого дворища:
— Дарко! Дарко! А не прийдеш ти до хати? Холеро! Дарко! Дарко!
Мала Пріська долучала і свій голос до материного.
— Ой, побіжу вже, а то гірше битимуть! Йдіть, панно, й ви-те додому, — он кличуть, — не біжіть за мною, ще й на вас насварять.
Але Юзя таки бігла за Даркою.
— Ні, я з тобою, я з тобою! Не дам бити, я не хочу! Я скажу вдома, що не чула… що вчилась… коло кроликів була… я не дам тебе бити!
Задихані, бліді, а не червоні, від швидкого руху, прибігли обидві дівчинки на подвір’я до Дарчиної матері.
Мартоха стояла на воротях з прутом в руках і саме в той час, як Дарка хотіла прошмигнути повз неї до хати, вона вхопила дівча за руку і замахнулась прутом, але Юзя повисла на її правиці, і Мартоха мусила спинитись, щоб не затяти ненароком панської дитини.
— Пустіте, панно, оступіться, не бороніте її, ви-те не знаєте, що то за холерна дівчина!
— Не пущу! Ви не смієте її бити! — здавленим голосом перечилась Юзя, і її бліде личко вкривалось нерівними рожевими плямами.
— Не смію? А то чому? — гукнула Мартоха. — Отакої не бий, то до чого вона розпаскудиться!
І Мартоха пробувала ворухнути рукою з прутом, все-таки вважаючи, щоб не штовхнути Юзі, тимчасом як Дарка пручалась, надіючись втекти, поки там розмова скінчиться.
Юзя здавила скільки сили Мартоху за руку.
— Неправда, не розпаскудиться! Дарка й так все робить для вас… А чого вона повинна все робити? От не схоче і не буде! — закінчила Юзя розпачливо дзвінким голосом.
Мартоха споважніла й насупилась.
— Ви-те, панно, не вчіть мені Дарки такого. То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? Я на те маєтків не маю. Та я ліпше її заб’ю, а дармоїди мені не потрібні.
Тут Мартоха вирвала свою руку від Юзі і так потягла Дарю прутом, що та аж звилася з болю.
Дарчин крик покрився голосом Юзі, що впала додолу, трясучись і кидаючись, як непритомна, та лементуючи.
Від панського двора надбігла покоївка. Пані, Юзина мати, почула з рундука Юзин крик і послала дівчину, щоб зараз завела панночку додому, але Юзю прийшлося скоріш нести, ніж вести. Дома дівчинку зараз роздягли і поклали в ліжко, бо в неї почався напад пропасниці.